Історія справи

Ухвала КГС ВП від 28.03.2018 року у справі №904/11838/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2018 року

м. Київ

Справа № 904/11838/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Селіваненка В.П. (головуючий), Булгакової І.В. і Львова Б.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Поліщук Ю.В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом/відповідач-1 за зустрічним позовом - товариство з обмеженою відповідальністю "Партнер Глобал" (далі - Товариство),

представник Товариства - не з'яв.,

відповідач за первісним позовом/позивач за зустрічним позовом - дочірнє підприємство "Дніпропетровський облавтодор" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" в особі філії "Криворізька дорожня експлуатаційна дільниця" дочірнього підприємства "Дніпропетровський облавтодор" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України (далі - Компанія),

представник Компанії - Фейдун О.М. - адвокат (посвідчення від 02.02.2016 НОМЕР_1; довіреність від 01.06.2017 №91),

відповідач-2 за зустрічним позовом - товариство з обмеженою відповідальністю "Резерв-Ойл" (далі - Підприємство),

представник Підприємства - не з'яв.,

розглянув касаційну скаргу Товариства

на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 (суддя Рудовська І.А.)

та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 14.12.2017

(головуючий суддя - Чередко А.Є., судді: Коваль Л.А. і Верхогляд Т.А.)

у справі №904/11838/16

за первісним позовом Товариства

до Компанії

про стягнення 250 365,78 грн. та

за зустрічним позовом Компанії

до Товариства та

Підприємства

про визнання недійсним договору відступлення права вимоги (цесії) від 26.12.2014 № 77.

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Товариство звернулося з первісним позовом до Компанії про стягнення 250 365,78 грн. заборгованості та витрат зі сплати судового збору.

Позовні вимоги мотивовані тим, що на підставі договору відступлення права вимоги (цесії) від 26.12.2014 №77 (далі - Договір про відступлення права вимоги) Товариство набуло право вимоги до Компанії за договором поставки від 02.04.2013 №02/04-13, який був укладений Компанією з Підприємством (далі - Договір поставки).

Компанія звернулася до суду із зустрічним позовом до Товариства та Підприємства про визнання недійсним Договору відступлення права вимоги в частині відступлення права вимоги боргу за Договором поставки.

Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що Договір відступлення права вимоги укладено на порушення вимог пункту 9.8 Договору поставки без згоди боржника.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського від 14.12.2017: у задоволенні первісного позову відмовлено; зустрічний позов задоволено; визнано недійсним Договір відступлення права вимоги в частині відступлення права вимоги боргу за Договором поставки; стягнуто з Товариства на користь Компанії 1378 грн.

Прийняті судові рішення мотивовані тим, що Договір відступлення права вимоги суперечить умовам пункту 9.8 Договору поставки щодо заборони передавати свої зобов'язання за Договором поставки третім особам без письмової згоди іншої сторони. Відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов'язанні, якщо обов'язковість такої згоди передбачена договором, є підставою для визнання недійсним на підставі частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) Договору про відступлення права вимоги в частині відступлення права вимоги за Договором поставки, оскільки він суперечить вимогам частини першої статті 516 ЦК України. Враховуючи наведені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення первісних позовних вимог.

Не погоджуючись з оскаржуваними судовими актами, Товариство звернулося з касаційною скаргою, в якій посилається на те, що суд першої та апеляційної інстанції порушили норми процесуального права, невірно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, що, в свою чергу, є підставою для скасування або зміни відповідних рішень в порядку статті 311 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та просить скасувати рішення місцевого господарського суду і постанову суду апеляційної інстанції та прийняти нове рішення, яким стягнути з Компанії на користь Товариства суму заборгованості в розмірі 250 365, 78 грн., а в задоволенні зустрічного позову відмовити в повному обсязі.

Згідно з доводами касаційної скарги:

- за умовами Договору про відступлення права вимоги первісний кредитор (Підприємство) не передавало свої зобов'язання за Договором поставки на користь нового кредитора (Товариства), а передало лише право вимоги щодо оплати поставленого Підприємством Компанії товару. Закон не вказує на те, що у разі передачі зобов'язання - це сукупність прав і обов'язків, а навпаки статті 514, 516 ЦК України окремо передбачають передачу права у зобов'язанні і передачу обов'язку та розділяють окремо кредитора і боржника;

- згода боржника на укладення Договору про відступлення права вимоги ним все ж була отримана. На підтвердження погодження боржника на заміну Підприємства новим кредитором - Товариством скаржник посилається на спільний лист від 09.12.2014 продавця та покупця, підписаний боржником акт звірки заборгованості перед Товариством та те, що боржником на користь нового кредитора була частково сплачена сума заборгованості;

- посилання суду апеляційної інстанції на лист слідчого відділу слідчого управління прокуратури Дніпропетровської області від 19.09.2016 №17/13067 є незаконним. У даному листі відсутнє головне - ознайомлення ОСОБА_6 з даним листом та проставлення відповідного підпису, в результаті чого було порушений порядок відібрання свідчень у кримінальному провадженні;

- судами попередніх інстанцій не надано оцінки доказам, поданим сторонами, що є грубим порушенням чинного законодавства України;

- посилання суду апеляційної інстанції на довідку від 29.11.2016 №56 є протиправним, оскільки остання не відповідає положенням статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні";

- посилання суду апеляційної інстанції на копію витягу акта від 22.07.2016 №2204/04-01-14-01/34/16397 також є неправомірним, оскільки з нього не вбачається посилання на Договір поставки, тобто даний документ взагалі не має відношення до цієї справи;

- що стосується копії витягу висновку судово-економічниї експертизи від 29.08.2016 №22/08/2016 за матеріалами кримінального провадження №32014040040000051, то перед судовим експертом були поставлені питання щодо підтвердження документального проведення закупівлі Підприємством бітуму нафти марки 60/90, тощо, але у зазначеному висновку відсутні посилання на Договір поставки.

У відзиві на касаційну скаргу (з урахуванням доповнення до відзиву) Компанія зазначає, що суди попередніх інстанцій надали правильну оцінку встановленим у даній справі обставинам та ухвалили рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права на підставі повного і всебічного з'ясування обставин справи, доводи касаційної скарги є необґрунтованими, а вимоги щодо скасування оскаржуваних судових рішень - безпідставними. У зв'язку з цим Компанія просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Від Підприємства відзив на касаційну скаргу не надходив.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Компанії, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, зокрема, таке.

Відповідно до умов укладеного Підприємством (постачальник) та Компанією (покупець) Договору поставки:

- постачальник зобов'язується поставляти узгодженими партіями протягом дії даного договору у власність покупця нафтопродукти (далі - товар), а покупець зобов'язується приймати та оплачувати товар за умовами цього договору (пункт 1.1);

- предметом поставки є бітум нафтовий дорожній марки 60/90, конкретно зазначається в специфікаціях до Договору поставки (додаток № 1; пункт 1.1.1);

- сторони не мають права передавати свої зобов'язання за даним договором третім особам без письмової згоди іншої сторони (пункт 9.8).

Товариство зазначає, що постачальник свої зобов'язання за Договором поставки виконав, поставив Компанії товар на загальну суму 250 365,78 грн. з ПДВ, на підтвердження чого надав видаткову накладну від 02.04.2013 № РН-0000028.

26.12.2014 Підприємством (цедент) та Товариством (цесіонарій) укладений Договір відступлення права вимоги, відповідно до умов якого:

- в порядку та на умовах, визначених договором, цедент відступає цесіонарієві, а цесіонарій набуває право вимоги, належне цедентові, і стає кредитором за договорами, які були укладені між цедентом та Компанією, в тому числі й за Договором поставки на суму 250 365,78 грн. (пункт 1.1);

- цесіонарій набуває права вимагати від боржника належного виконання обов'язків, що передбаченні вищезазначеними договорами (пункт 2);

- до цесіонарія переходить зазначене вище право вимоги цедента в обсязі та на умовах, що існували на момент укладання Договору відступлення прав вимоги (пункт 2.1) .

Звертаючись до суду з первісним позовом, Товариство зазначало, що на законних підставах набуло права вимоги за Договором поставки та просило суд стягнути з Компанії заборгованість у розмірі 250 365,78 грн.

Компанія, заперечуючи наявність цієї заборгованості в бухгалтерському обліку, та посилаючись на умови пункту 9.8 Договору поставки, приписи частини третьої статті 512 ЦК України, частини першої статті 516 ЦК України звернулася до господарського суду із зустрічним позовом про визнання недійсним на підставі частини першої статті 215 ЦК України Договору відступлення права вимоги в частині відступлення права вимоги боргу за Договором поставки.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, суди попередніх інстанцій виходили з такого.

Договір відступлення права вимоги в частині відступлення права вимоги боргу за Договором поставки укладено всупереч вимогам статей 512, 514 ЦК України, оскільки він суперечить умовам пункту 9.8 Договору поставки щодо заборони передавати свої зобов'язання за Договором поставки третім особам без письмової згоди іншої сторони. Відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов'язанні, якщо обов'язковість такої згоди передбачено договором, є підставою для визнання його недійсним на підставі частини першої статті 203 Цивільного кодексу України.

Судами попередніх інстанцій з посиланням на статті 202, 509, 510, 712 ЦК України статтю 265 Господарського кодексу України відхилено доводи Товариства про те, що за змістом пункту 9.8 Договору поставки сторони не мають права передавати третім особам за даним договором лише свої зобов'язання, оскільки, на думку Товариства, цей пункт не встановлює заборони щодо передання права вимоги, яке полягає в тому, що кредитор поступається своїм правом вимагати виконання зобов'язання іншій особі - новому кредитору, а не зобов'язанням, через те, що зобов'язання за Договором поставки включають в себе не тільки обов'язки сторін, але й права, тому й передача права вимоги, що виникає на підставі такого договору, має відбуватися відповідно до умов договору та закону.

Судами попередніх інстанцій не прийнято як належний та допустимий доказ копію листа дочірнього підприємства "Дніпропетровський облавтодор" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" від 09.12.2014 №76-1 "Щодо надання згоди на відступлення прав вимоги", оскільки: оригінал вказаного листа у Товариства відсутній; згідно з листом Прокуратури Дніпропетровської області від 19.09.2016 № 17/13067 зазначено, що Прокуратурою Дніпропетровської області лист від 09.12.2014 за № 76-1 "Щодо надання згоди на відступлення права вимоги" не вилучався та не приєднувався до матеріалів кримінального провадження № 32014040040000051; дочірнє підприємство "Дніпропетровський облавтодор" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" заперечує факт реєстрації означеного листа ("Щодо надання згоди на відступлення права вимоги") у книгах реєстрації як вихідної, так і вхідної кореспонденції у період з 09.12.2014 по 31.12.2015; ОСОБА_6 спростовує підписання ним листа від 09.12.2014 № 76-1 "Щодо надання згоди на відступлення права вимоги".

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Товариством не доведено належними та допустимими доказами отримання згоди боржника на укладення Договору відступлення права вимоги в частині відступлення права вимоги боргу за Договором поставки.

Стосовно копії платіжного доручення від 08.04.2015 № 2269, на яке посилалось Товариство та відповідно до якого дочірнє підприємство "Дніпропетровський облавтодор" перерахувало на користь Товариства 200 597,42 грн. з призначенням платежу: кредиторська заборгованість за отриману продукцію згідно Договору про відступлення права вимоги суд апеляційної інстанції зазначив, що даний платіжний документ не підтверджує схвалення Компанією укладення спірного Договору відступлення права вимоги саме за Договором поставки, оскільки не містить у призначенні платежу конкретного номера господарського договору, на виконання якого здійснено платіж.

Крім того, оцінивши наявні в матеріалах справи докази, суди попередніх інстанцій зазначили, що Товариством не підтверджено належними та допустимими доказами здійснення поставки Підприємством за Договором поставки та наявність у Підприємства права вимоги до Компанії на суму 250 365,78 грн.

Тому суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Договір відступлення права вимоги в частині відступлення права вимоги боргу за Договором поставки укладено всупереч вимогам статей 512, 514 ЦК України.

У зв'язку з визнанням недійсним Договору відступлення права вимоги в частині відступлення права вимоги боргу за Договором поставки суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що не підлягають задоволенню й вимоги за первісним позовом.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання про наявність або відсутність питань для визнання недійсним Договору відступлення права вимоги.

Згідно з положеннями частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За приписом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 Господарського кодексу України, згідно з якою господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Статтею 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтями 514 та 516 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, оплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

З огляду на відповідні законодавчі приписи та з урахуванням встановлених обставин справи суди попередніх інстанцій, з'ясувавши, що: Договір відступлення права вимоги в частині відступлення права вимоги боргу за Договором поставки укладено всупереч вимогам статей 512, 514 ЦК України, оскільки він суперечить умовам пункту 9.8 Договору поставки щодо заборони передавати свої зобов'язання за Договором поставки третім особам без письмової згоди іншої сторони; Товариством не доведено належними та допустимими доказами отримання згоди боржника на укладення Договору відступлення права вимоги в частині відступлення права вимоги боргу за Договором поставки; зобов'язання за Договором поставки включають в себе не тільки обов'язки сторін, але й права, тому й передача права вимоги, що виникає на підставі такого договору, має відбуватися відповідно до умов договору та закону; Товариством не підтверджено належними та допустимими доказами здійснення поставки Підприємством за Договором поставки та наявність у Підприємства права вимоги до Компанії на суму 250 365,78 грн., - дійшли висновку про наявність підстав для визнання Договору відступлення права вимоги в частині відступлення права вимоги боргу за Договором поставки недійсним та у зв'язку з цим задовольнили зустрічні позовні вимоги й відмовили у задоволенні первісних позовних вимог.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що за умовами Договору про відступлення права вимоги первісний кредитор (Підприємство) не передавало свої зобов'язання за Договором поставки на користь нового кредитора (Товариства), а передало лише право вимоги щодо оплати поставленого Підприємством Компанії товару не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових актів, оскільки, як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, зобов'язання за Договором поставки складається не тільки з обов'язків сторін, а й з прав, тому передача права вимоги, що виникає на підставі такого договору, має відбуватися відповідно до умов договору та закону.

Інші аргументи касаційної скарги також не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових актів, оскільки стосуються з'ясування обставин, вже встановлених судами попередніх інстанцій, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі. Водночас касаційна інстанція згідно з частиною другою статті 300 Господарського процесуального кодексу України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційної інстанції - без змін як таких, що ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, що застосовані судами з урахуванням встановлених ними фактичних обставин справи і наявних у ній доказів.

Доводи, які наведені Компанією у відзиві на касаційну скаргу, ґрунтуються на обставинах, встановлених у розгляді справи, та відповідають нормам матеріального і процесуального права.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін рішення судів попередніх інстанцій, витрати з оплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 308, 309, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Партнер Глобал" залишити без задоволення, а рішення господарського суду Дніпропетровської області від 02.03.2017 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 14.12.2017 у справі № 904/11838/16 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя В. Селіваненко

Суддя І. Булгакова

Суддя Б. Львов