Історія справи

Постанова КГС ВП від 22.03.2023 року у справі №916/2469/21
Постанова КГС ВП від 22.03.2023 року у справі №916/2469/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2023 року

м. Київ

cправа № 916/2469/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В. Г. - головуючого, Берднік І. С., Зуєва В. А.,

за участю секретаря судового засідання - Денисевича А. Ю.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Ляхової Наталії Петрівни

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2022 (головуючий Поліщук Л. В., судді Богатир К. В., Таран С. В.)

у справі № 916/2469/21

за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

до Фізичної особи-підприємця Ляхової Наталії Петрівни

про виселення,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

1. У серпні 2021 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради (надалі - Департамент, Позивач) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Ляхової Наталії Петрівни (далі - ФОП Ляхова Н.П., Відповідач), в якому просив виселити Відповідача з окремого індивідуально визначеного майна - твердого покриття, загальною площею 30,0 кв. м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Новощіпний ряд, 25.

2. Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням Відповідачем умов Договору оренди окремого індивідуально визначеного майна № 13 від 30.04.2014 (далі - Договір оренди № 13 від 30.04.2014) щодо повернення орендованого майна за актом приймання-передавання, після припинення договору оренди у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено. Також, Позивач вказав на допущене Відповідачем порушення процедури пролонгації договору оренди, яка передбачена Законом України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна" та Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженим Кабінетом Міністрів України від 03.06.2020 № 483. У зв`язку з тим, що Відповідачем не повернуто орендоване майно у порядку та строки, встановлені договором, тому Позивач звернувся до суду з позовом про виселення Відповідача, зазначивши, що такий спосіб захисту у даному випадку є ефективним, оскільки забезпечить поновлення порушеного права Позивача як особи, яка має речове право на майно право господарського відання, та відповідно право орендодавця на вільне розпорядження об`єктом оренди.

3. Рішенням Господарського суду Одеської області від 21.02.2022 у задоволенні позову відмовлено.

4. Рішення суду мотивовано тим, що Позивачем не доведено наявності у нього відповідного правового титулу щодо майна, яке є предметом укладеного між сторонами Договору оренди № 13 від 30.04.2014, що свідчить про недоведеність факту порушення суб`єктивного матеріального права, на захист якого подано позов.

Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанцій

5. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2022 рішення Господарського суду Одеської області від 21.02.2022 скасовано. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Виселено ФОП Ляхову Н. П. з окремого індивідуально визначеного майна - твердого покриття, загальною площею 30,0 кв. м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Новощіпний ряд, 25, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради. Судові витрати покладено на Відповідача.

6. Постанову суду мотивовано тим, що Відповідачем не доведено наявність підстав для продовження строку дії Договору оренди №13 від 30.04.2014, на той самий термін і на тих самих умовах, відповідно до положень Закону України від 03.10.2019 № 157-IX "Про оренду державного та комунального майна", тому, після припинення цього договору у зв`язку із закінчення строку його дії, у Відповідача виник обов`язок повернути Позивачеві, як Орендодавцеві, орендоване майно за актом приймання-передавання майна. Встановлення фактів припинення договору та неповернення орендованого майна, у строки встановлені договором або законом, є підставою для задоволення позову про виселення Відповідача, оскільки така вимога забезпечує поновлення порушеного права Позивача, як Орендодавця, на вільне розпорядження об`єктом оренди.

Короткий зміст вимог касаційної скарги Відповідача за первісним позовом

7. Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, ФОП Ляхова Н. П. подала до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2022, а рішення Господарського суду Одеської області від 21.02.2022 залишити в силі.

8. Підставою касаційного оскарження скаржниця зазначає пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), посилаючись на те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано положення статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України, оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування цих норми права у подібних правовідносинах, з урахуванням положень статей 86 99 101 104 106 108 110 112 113 114 115 116 117 124 126 132 139 148 157 165 169 Житлового кодексу Української PCР, статей 19 167 Сімейного кодексу України, статей 597 725 Цивільного кодексу України, що призвело до помилкового ототожнення терміну "виселення" із терміном "припиненням дії, яка порушує право" та застосовано поняття "виселення" до правовідносин, що виникли із договору оренди земельної ділянки, на якій розміщене тверде покриття (асфальт), загальною площею 30,00 кв. м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Новощіпний ряд, 25, а відтак, фактично унормували можливість виселення із майна, яке за своєю сутністю не є приміщенням і не може бути ототожнено з приміщенням.

9. Крім цього, скаржниця зазначає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема, положення статей 16 317 Цивільного кодексу України, статті 20, частини першої статті 134 Господарського кодексу України, та порушено норми процесуального права, зокрема, положення статті 2, частин першої, третьої статті 74 ГПК України, оскільки у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду щодо правильності обраного Позивачем способу захисту порушеного права у спірних правовідносинах.

Позиція інших учасників справи у відзиві на касаційну скаргу

10. Від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради відзив на касаційну скаргу не надходив, що у відповідності до частини 3 статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваного судового рішення у даній справі у касаційному порядку.

Фактичні обставини справи встановлені судами

11. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 30.04.2014 між Комунальною установою "Одеський зоологічний парк загальнодержавного значення" (Орендодавець) та ФОП Ляховою Н. П. (Орендар) укладено Договір оренди окремого індивідуально визначеного майна № 13 (далі - Договір оренди), відповідно до умов якого:

- Орендарю передано у строкове платне користування комунальне майно, площею 50,6 кв. м, розміщене за адресою: м. Одеса, вул. Новощіпний ряд, 25, з метою розміщення літнього майданчика для роздрібної торгівлі готовими продуктами (пункт 1.1);

- Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у Договорі, одночасно із підписанням сторонами Договору та акта приймання-передавання вказаного майна, який є невід`ємною частиною Договору (пункт 2.1);

- Орендар повертає Орендодавцеві майно у стані не гіршому, ніж воно було одержане, на підставі акту приймання-передавання, який підписується обома сторонами. Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання покладається на Орендодавця (пункт 2.4);

- у разі припинення цього Договору Орендар повинен повернути Орендодавцеві орендоване майно в 15-денний термін з дня отримання повідомлення або з дати закінчення строку Договору за актом приймання-передавання майна, включаючи день здачі (пункт 2.5);

- у разі припинення Договору оренди Орендар зобов`язаний у 15-денний термін повернути Орендодавцеві об`єкт оренди, про що складається відповідний акт (пункт 5.6);

- у разі припинення (розірвання) Договору оренди Орендар сплачує орендну плату до дня повернення майна за актом приймання-передавання включно (пункт 3.11);

- цей Договір діє з 01.05.2014 до 30.10.2014 включно (пункт 10.1);

- зміни до умов цього Договору або його розірвання за взаємною згодою сторін оформлюються шляхом підписання додаткової угоди (пункт 10.2);

- чинність Договору припиняється внаслідок, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено (пункт 10.6);

- майно вважається поверненим Орендодавцю з моменту підписання сторонами акта приймання-передавання (пункт 10.9).

12. Відповідно до акту приймання-передавання орендованого майна від 01.05.2014 Орендарю передано окреме індивідуально визначене майно - тверде покриття за адресою: м. Одеса, Новощіпний ряд, 25, площею згідно умов Договору оренди № 13 від 30.04.2014, технічний стан задовільний.

13. Додатковим договором № 1 від 10.02.2015 до Договору оренди строк дії останнього продовжено до 01.12.2017. Крім того, у пунктах 1.2, 1.3 вказаного Додаткового договору сторонами узгоджено, що площа орендованого майна складає 30,0 кв. м і орендна плата розраховувалась виходячи саме з цієї площі.

14. Додатковим договором № 2 від 01.12.2017 до Договору оренди термін його дії продовжено до 01.11.2020.

15. Додатковим договором № 3 від 03.12.2018 до Договору оренди замінено Орендодавця з Комунальної установи "Одеський зоологічний парк загальнодержавного значення" на Департамент комунальної власності Одеської міської ради.

16. Департамент, листом за вих. № 01-13/921 від 12.03.2020, скерованим на адресу ФОП Ляхової Н. П., повідомив останню, що на виконання протокольного доручення від 20.01.2020 № 02.2-15мг/07 та рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 21.06.2012 № 257 планується проведення реконструкції об`єктів та інженерних мереж Комунальної установи "Одеський зоологічний парк загальнодержавного значення", розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Новощепний ряд, 25", у зв`язку з чим запропонував у термін до 20.03.2020 прибути до Департаменту для підписання додаткового договору про розірвання Договору оренди № 13 індивідуально визначеного майна у вигляді твердого покриття, загальною площею 30,0 кв. м, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Новощіпний ряд, 25, з подальшою передачею його Орендодавцю за актом приймання-передачі. Проте, докази направлення вказаного листа на адресу ФОП Ляхової Н. П. суду не надано.

17. 10.11.2020 ФОП Ляхова Н.П. звернулась до Департаменту із заявою про продовження Договору оренди № 13 від 30.04.2014 твердого покриття, загальною площею 30,0 кв. м, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Новощіпний ряд, 25, строком на 5 років. Факт отримання Департаментом цього листа підтверджено матеріалами справи.

18. Судами також встановлено, що після закінчення строку дії договору оренди (01.11.2020) між Департаментом та ФОП Ляховою Н. П. підписувалися акти наданих послуг на підставі Договору оренди № 13, а саме: 30.11.2020, 31.01.2021, 28.02.2021, 31.03.2021, 30.04.2021, а також ФОП Ляхова Н. В. продовжувала сплачувати на користь Орендодавця орендну плату за користування орендованим майном, що підтверджується платіжними документами.

19. 17.03.2021 рішенням Одеської міської ради №137-VIII затверджено у новій редакції Положення про Департамент комунальної власності Одеської міської ради, відповідно до якого Департамент є виконавчим органом Одеської міської ради (пункт 1.1), який забезпечує реалізацію місцевої політики у сфері управління, ефективного використання та збереження майна комунальної власності територіальної громади м. Одеси (пункт 2.1.); є уповноваженим органом, який виступає орендодавцем щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна і споруд, майна, що не увійшло до статутного капіталу, перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, за виключенням майна, орендодавцем якого уповноважено виступати інший виконавчий орган Одеської міської ради (пункт 2.2.). Згідно із підпунктом "в" пункту 2.4. на Департамент покладено здійснення повноважень орендодавця майна комунальної власності територіальної громади міста Одеси.

20. Департаментом 23.04.2021 проведено обстеження індивідуально визначеного майна у вигляді твердого покриття, загальною площею 30,0 кв. м, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Новощіпний ряд, 25 (Комунальної установи "Одеський зоологічний парк загальнодержавного значення"), під час якого встановлено, що тверде покриття передано під розміщення літнього майданчика для торгівлі продовольчими товарами; під час обстеження не функціонує.

21. Враховуючи те, що після закінчення строку договору Відповідач у добровільному порядку не повернув орендоване тверде покриття Департаменту за актом прийому-передачі, останній звернувся до господарського суду з цим позовом.

22. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що за приписами частини першої статті 761 Цивільного кодексу України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права, тоді як матеріали справи не містять доказів того, що майно, яке є предметом договору, належить на праві власності територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради, а також доказів того, що це майно було закріплене на праві господарського відання чи оперативного управління за визначеним у договорі Орендодавцем.

23. Крім того, суд вказав, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 Цивільного кодексу України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 Цивільного кодексу України). Позивачем як негаторного, так і віндикаційного позову може бути лише власник майна або особа, яка володіє майном на підставі інших прав на майно. Відсутність права на позов у матеріальному розумінні тягне за собою ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Врахувавши, що за матеріалами справи неможливо встановити правовий статус орендованого на підставі договору майна й у справі відсутні докази того, що, як станом на дату укладення договору, так і на даний час, за визначеним у договорі Орендодавцем було закріплене на праві господарського відання чи оперативного управління окреме індивідуально визначене майно, що є предметом договору, у задоволенні позову слід відмовити.

24. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог та приймаючи нове рішення про задоволення позову, вказав на те, що спірні правовідносини сторін виникли на підставі Договору оренди № 13 від 30.04.2014 (з урахуванням Додаткових договорів до нього), в якому сторонами було узгоджено всі істотні умови, і зокрема, об`єкт оренди окреме індивідуально визначене майно - тверде покриття, загальною площею 30,0 кв. м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Новощіпний ряд, 25, на земельній ділянці, на якій розміщені будівлі та споруди "Одеського зоологічного парку загальнодержавного значення", які належать територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності. При цьому визначене договором індивідуальне майно передане під розміщення літнього майданчика для торгівлі.

25. В силу положень статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована.

26. Оскільки предметом оренди є комунальне майно, тому з урахуванням положень Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна", який набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, судом апеляційної інстанції встановлено, що Відповідачем не було дотримано встановленого цим законом порядку продовження строку дії договору оренди на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором, у зв`язку з чим після закінчення строку дії Договору оренди № 13 від 30.04.2014 (01.11.2020), у Відповідача як Орендаря виник обов`язок повернути орендоване майно у порядку та строки, передбачені таким договором. Встановлення факту невиконання Відповідачем своїх обов`язків є підставою для захисту порушено права, у обраний Позивачем спосіб.

27. При цьому судом апеляційної інстанції відхилено посилання Відповідача щодо пролонгації договору оренди, яка реалізувалась внаслідок мовчазної згоди сторін такого договору та підтверджувалась у подальшому їхніми діями, з огляду на те, що у спірних правовідносинах у співвідношенні із загальними нормами (стаття 764 Цивільного кодексу України та частина четверта статті 284 Господарського кодексу України) пріоритетними є спеціальні норми Закону України "Про оренду державного та комунального майна" № 157-IX від 03.10.2019, і зокрема, статті 18 цього Закону, який, до того ж, є законом, прийнятим у часі пізніше, ніж Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

28. В силу приписів частин першої - третьої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

29. Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права (пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України), а саме, статей 86 99 101 104 106 108 110 112 113 114 115 116 117 124 126 132 139 148 157 165 169 Житлового кодексу Української PCР, статей 19 167 Сімейного кодексу України, статей 16 317 597 725 Цивільного кодексу України, статті 20, частини першої статті 134 Господарського кодексу України, що призвело, на його думку, до ухвалення судом апеляційної інстанції незаконного судового рішення.

30. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

31. Положення пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

32. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

33. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального, Верховний Суд зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, у цьому випадку не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення з огляду на таке.

34. У справі, яка розглядається, Позивач звернувся до суду з позовом про виселення Відповідача з окремого індивідуально визначеного майна - твердого покриття, загальною площею 30,0 кв. м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Новощіпний ряд, 25, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що Орендарем не виконано свого обов`язку з повернення орендованого майна у порядку та строки, встановлені договором, після закінчення строку дії Договору оренди № 13 від 30.04.2014.

35. Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

36. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

37. Відповідно до статей 626 627 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

38. Як вбачається зі змісту статті 1, частини 2 статті 9, статті 759, частини 3 статті 760 Цивільного кодексу України і частини 2 статті 4, частини 6 статті 283 Господарського кодексу України Цивільним кодексом України встановлені загальні положення про найм (оренду), а особливості регулювання майнових правовідносини, які виникають між суб`єктами господарювання і пов`язані з укладенням, виконанням та припиненням договорів оренди, передбачені Господарським кодексом України. Отже, якщо останній не містить таких особливостей, то застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

39. Судом апеляційної інстанції встановлено, що орендоване майно віднесено до комунальної власності, а тому на спірні правовідносини також поширюється дія Закону України "Про оренду державного та комунального майна". При цьому обставин щодо недійсності Договору оренди № 13 від 30.04.2014, зокрема, з підстав належності об`єкта оренди іншому власнику чи іншим особам, судами не встановлено.

40. На час укладення Договору оренди № 13 від 30.04.2014 діяли положення Закону України від 10.04.1992 № 2269-XII "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон № 2269-XII від 10.04.1992).

41. Втім, 03.10.2019 було прийнято Закон України № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон № 157-ІХ від 03.10.2019). У розділі "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону передбачено, що він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 1 лютого 2020 року (за виключенням окремих зазначених норм). При цьому Закон № 2269-XII від 10.04.1992 втрачає чинність з дня введення в дію цього Закону № 157-ІХ від 03.10.2019.

42. Закон № 157-ІХ від 03.10.2019 опублікований в офіційному друкованому виданні "Голос України" 26.12.2019, набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, отже, з урахуванням частини першої статті 5 Цивільного кодексу України, з цієї дати підлягають застосуванню його норми (за винятком норм, наведених у розділі "Прикінцеві та перехідні положення").

43. Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 157-IX від 03.10.2019 договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини другої статті 18 цього Закону, або 1 липня 2020 року. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

44. Правовий аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом № 2269-XII від 10.04.1992 (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) в силу вимог абзацу 3 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 157-IX від 03.10.2019 має застосовуватися порядок продовження, визначений Законом України № 157-ІХ від 03.10.2019.

45. Враховуючи те, що строк дії Договору оренди №13 від 30.04.2014 визначено до 01.11.2020, тобто вже після 01.07.2020, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованих висновків, що до спірних орендних правовідносин слід застосовувати положення Закону № 157-IX від 03.10.2019.

46. Порядок продовження договору оренди встановлений статтею 18 Закону №157-ІХ від 03.10.2019, частиною першої якої унормовано, що продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

47. За частиною другою цієї статті без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п`ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством.

48. Згідно з частиною третьою цієї ж статті договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.

49. Аналогічні за змістом положення містяться в пункті 143 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483. При цьому, за змістом пункту 144 цього Порядку після отримання заяви орендаря про продовження договору, який підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, орендодавець протягом десяти робочих днів з дати отримання такої заяви, приймає одне з рішень, передбачених частиною дев`ятою статті 18 зазначеного Закону.

50. За частинами четвертою, п`ятою статті 18 Закону № 157-ІХ від 03.10.2019 рішення про продовження договору оренди комунального майна, передбаченого частиною другою цієї статті, та рішення про відмову у продовженні договору оренди комунального майна приймаються орендодавцем або представницьким органом місцевого самоврядування чи визначеними ним органами у випадках, встановлених рішенням представницького органу місцевого самоврядування. Граничний строк прийняття рішень, передбачених частиною четвертою цієї статті, за умови їх прийняття орендодавцем, становить 30 календарних днів з дати отримання заяви і документів від орендаря. Граничний строк прийняття рішень, передбачених частиною четвертою цієї статті, за умови їх прийняття або погодження представницьким органом самоврядування чи визначеними ним органами, становить 60 календарних днів з дати отримання заяви і документів від орендаря.

51. Згідно з частиною сьомою цієї статті договори, що продовжуються відповідно до частини другої цієї статті, продовжуються на тих самих умовах, на яких були укладені договори оренди, що продовжуються, з урахуванням вимог цього Закону та Порядку передачі майна в оренду.

52. Орендна плата за договором, який може бути продовжений відповідно до частини другої цієї статті, встановлюється одним із таких способів: на рівні останньої місячної орендної плати, встановленої договором, що продовжується, якщо такий договір було укладено на аукціоні або конкурсі; на підставі застосування чинної на момент продовження договору орендної ставки до ринкової вартості об`єкта оренди, оцінка якого має бути здійснена на замовлення орендаря в порядку, визначеному цим Законом та Методикою розрахунку орендної плати, крім випадків, коли розмір такої орендної плати є нижчим за розмір орендної плати договору, що продовжується. У такому разі орендна плата встановлюється на рівні останньої місячної орендної плати, встановленої договором, що продовжується.

53. Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону № 157-ІХ від 03.10.2019 орендар, який звертається із заявою про продовження договору оренди відповідно до абзацу четвертого частини сьомої цієї статті, зобов`язаний разом із такою заявою надати орендодавцю звіт про оцінку майна та рецензію на цей звіт. Порядком передачі майна в оренду (для державного майна) або рішенням представницького органу місцевого самоврядування (для комунального майна) на орендаря може бути покладений обов`язок подачі додаткових документів разом із заявою про продовження договору оренди, що продовжується відповідно до частини другої цієї статті.

54. За частиною першою статті 24 Закону № 157-ІХ від 03.10.2019 договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його укладено. У разі припинення договору оренди орендар зобов`язаний протягом трьох робочих днів з дати припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди (частина перша статті 25 цього Закону).

55. Отже, Закон № 157-ІХ від 03.10.2019 не передбачає такої підстави для продовження дії договору оренди як "мовчазна згода", натомість вимагає від орендаря вчинити юридично значимі дії, а саме, звернутись з заявою про продовження договору не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди, та надати звіт про оцінку майна.

56. Шляхом надсилання орендодавцю відповідної заяви орендар має завчасно продемонструвати наявність у нього наміру продовжити користування майном.

57. З іншої сторони, орієнтуючись на наявність чи то відсутність своєчасного повідомлення про такий намір, орендодавець отримує можливість належно спланувати подальші дії у зв`язку зі спливом строку договору оренди, зокрема, продовжити договір оренди за результатами проведення аукціону, що відповідає спрямованості законодавчих змін на забезпечення конкурентних засад передачі в оренду та максимальної ефективності використання комунального майна.

58. Покладення на орендаря обов`язку з надсилання заяви про продовження договору оренди відповідно до абзацу четвертого частини сьомої статті 18 Закону № 157-ІХ від 03.10.2019 (разом зі звітом про оцінку майна та рецензію на цей звіт) до спливу строку цього договору є вигідним для обох сторін і не є надмірно обтяжливим для будь-кого із них.

59. Урахувавши наведені норми права та встановлені обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що Відповідач не дотрималась встановленого законодавством порядку продовження строку дії договору оренди, а тому Договір оренди № 13 від 30.04.2014 є припиненим. Відповідно, у Відповідача відсутні правові підстави для користування спірним комунальним майном.

Щодо обраного Позивачем способу захисту порушеного права

60. Верховний Суд неодноразово вказував, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Адже, рішенням суду має вирішуватись питання про захист свого цивільного права та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин, тобто ним мають усуватись перешкоди, які виникли на шляху здійснення особою, яка звернулася з позовом, свого права та інтересу.

61. Під час розгляду справи суд має перевірити вищевказане у розрізі доводів та доказів, як позивача, так і відповідачів, з огляду на тягар доказування, ураховуючи принцип змагальності та диспозитивності, завдань господарського судочинства в цілому.

62. Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, аби убезпечити особу повторно звертатись до суду за захистом своїх прав.

63. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності визначених, конкретних порушених прав чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

64. Питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

65. Згідно із частинами першою та другою статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону

66. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

67. Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

68. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

69. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

70. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц та від 04.06.2019 у справі №916/3156/17.

71. Разом із цим у пункті 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19 вказано, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах його позовні вимоги не підлягають задоволенню.

72. Отже, законодавець чітко визначив право суду визначати у судовому рішенні ефективний спосіб захисту, незважаючи на відсутність його у законі чи договорі, за умови того, що такий спосіб не буде суперечити закону.

73. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог (за яким позивач у позовній заяві повинен вказати спосіб захисту, визначений Цивільним кодексом України) суперечить завданням цивільного судочинства щодо справедливого та неупередженого вирішення судом цивільних спорів з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

74. Як вірно встановлено судом апеляційної інстанції, спір у даній справі пов`язаний з орендними правовідносинами, що виникли на підставі Договору оренди № 13 від 30.01.2014, який неодноразово було пролонговано. Однак, Відповідачем як Орендарем не дотримано встановленого законодавством порядку продовження строку дії такого договору, а тому з 01.11.2020 такий договір є припиненим у зв`язку з закінчення строку, на який його укладено.

75. Положеннями частин другої та четвертої статті 291 Господарського кодексу України унормовано, що договір оренди припиняється у разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.

76. Згідно з частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

77. Відповідно до частини першої статті 25 Закону №157-IX від 03.10.2019 у разі припинення договору оренди орендар зобов`язаний протягом трьох робочих днів з дати припинення договору повернути орендоване майно в порядку, визначеному договором оренди.

78. За змістом пунктів 2.5, 5.6 Договору оренди, у разі припинення цього Договору Орендар зобов`язаний повернути Орендодавцеві орендоване майно в 15-денний термін з дати закінчення строку Договору за актом приймання-передавання майна.

79. Отже, законодавство у сфері орендних правовідносин пов`язує припинення обов`язків орендаря з фактом повернення об`єкта договору оренди. При цьому у Договорі оренди № 13 від 30.04.2014 сторони конкретизували, що припинення обов`язків Орендаря пов`язано з моментом підписання акта приймання-передачі орендованого майна, невиконання такого обов`язку у добровільному порядку не забезпечить відновлення порушеного права Позивача навіть за наявності судового рішення, оскільки у такому випадку відсутні матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких можна вплинути на правопорушника.

80. Встановивши у даній справі невиконання Орендарем обов`язку щодо повернення майна за актом приймання-передачі, апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що вимога Позивача про виселення з орендованого майна, на якому Відповідач здійснювала свою господарську діяльність, відповідатиме змісту порушеного права та призведе до ефективного його захисту, оскільки рішення про виселення підлягає примусовому виконанню.

81. Враховуючи те, що виселення полягає у поверненні (звільненні) орендованого майна від боржника та його майна, слід дійти висновку, що Позивачем обрано ефективний спосіб захисту порушеного права і задоволення такої вимоги призведе до дійсного захисту його порушеного права та законного інтересу без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

82. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення спору по суті. (Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

83. З урахуванням зазначеного, посилання скаржника на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статті 55 Конституції України, статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом, не знайшли свого підтвердження, висновки суд апеляційної інстанції ґрунтуються на цих нормах, а вказаних висновків суд дійшов зважаючи на предмет і підстави позову, встановлені судами обставини справи та відповідні положення законодавства, що регулюють орендні правовідносини.

84. Беручи до уваги викладене, доводи щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права під час касаційного провадження не підтвердилися, оскільки скаржником не враховані фактичні обставини, встановлені у цій справі, які й визначають характер спірних правовідносин, а також матеріальний закон, який регулює спірні правовідносини.

85. Водночас Верховним Судом враховано, що однією з умов застосування віндикаційного або негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, а в разі наявності таких відносин захист порушеного права власності здійснюється за допомогою зобов`язально-правових способів (аналогічний за змістом правовий висновок наведено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №522/1029/18, постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі №916/1666/18).

86. Беручи до уваги викладене, Судом відхиляються доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції положень статей 321 330 331 387 388 391 Цивільного кодексу України, оскільки такими нормами врегульовано захист права власності. Однак, у даній справі, судом апеляційної інстанції вірно встановлено, що спірні правовідносини сторін виникли з Договору оренди № 13 від 30.04.2014, тому захист порушеного права здійснюється судом за допомогою зобов`язально-правових способів захисту порушеного права.

87. Водночас, зважаючи на предмет та підстави позову, а також встановлені судами обставини у даній справі, у Верховного Суду відсутні підстави для формування правового висновку щодо застосування вказаних скаржником норм права, зокрема положень Житлового кодексу Української РСР Сімейного кодексу України та статей 597 725 Цивільного кодексу України у контексті спірних правовідносин.

88. Доводи касаційної скарги щодо не надання судом апеляційної інстанції належної оцінки доводам та доказам щодо продовження договору оренди на тих же умовах, спростовуються змістом постанови суду апеляційної інстанції та направлені на переоцінку встановлених у справі обставин, що суперечить положенням статті 300 ГПК України, та виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

89. З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не доводять порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, проте направлені на встановлення обставин, які не входять до предмета доказування у даній справи, та на переоцінку встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК України.

90. З огляду на викладене, Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права, тому підстав для її зміни чи скасування немає.

Висновки Верховного Суду

91. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України за результатами розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

92. Згідно із статтею 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

93. Ураховуючи наведені положення законодавства та встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини, зважаючи на межі перегляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Верховний Суд вважає, що підстав для зміни чи скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції немає, отже у задоволенні касаційної скарги з зазначеної скаржником підстави касаційного оскарження слід відмовити.

Щодо судових витрат

94. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржену постанову суду апеляційної інстанції, то відповідно до статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Ляхової Наталії Петрівни залишити без задоволення.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2022 у справі № 916/2469/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Суховий

Судді І. Берднік

В. Зуєв