Історія справи

Постанова КГС ВП від 25.02.2025 року у справі №910/23965/16
Ухвала КГС ВП від 22.01.2018 року у справі №910/23965/16

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 910/23965/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

За участю секретаря судового засідання Суворкіної Ю.І.

розглянувши матеріали касаційної скарги Міністерства оборони України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 (головуючий: Гончаров С.А., судді: Скрипка І.М., Тищенко А.І.)

за позовом Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі: 1. Міністерства оборони України, 2. Квартирно-експлуатаційного відділу м. Рівне, 3. Військової частини А 4152

до Рівненської обласної ради,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - 1. Рівненська гарнізонна організація товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України, 2. Рівненське обласне управління лісового та мисливського господарства,

про визнання недійсним та скасування рішення,

За участю:

представник позивача-1 - Рудник Ю.М. - представник, довіреність, паспорт.

Буданов О.П. - представник, довіреність, паспорт.

представник позивача-2 - не з'явився.

представник позивача-3 - не з'явився.

представник відповідача - Навроцький Е.А. - представник, довіреність, посвідчення.

представник третьої особи-1 - Кармазін Ю.А. - адвокат, ордер, посвідчення, договір.

представник третьої особи-2 - не з'явився.

У судовому засіданні прийняв участь прокурор Грищенко М.А.

ВСТАНОВИВ:

27.12.2016 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі: Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м.Рівне, Військової частини А 4152 до Рівненської обласної ради про визнання незаконним та скасування п.7 ч.1 рішення Рівненської обласної ради 5 сесії 6 скликання від 22.04.2011 №268 "Про надання у користування мисливських угідь" щодо надання у користування мисливських угідь строком на 25 років Рівненській гарнізонній організації Товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України.

З урахуванням заяви про зміну предмета позову, яка прийнята судом, прокурор просить визнати незаконним та скасувати п.1 рішення Рівненської обласної ради 5 сесії 6 скликання від 22.04.2011 №268 "Про надання у користування мисливських угідь" в частині надання у користування мисливських угідь строком на 25 років Рівненській гарнізонній організації Товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.01.2017 залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Рівненську гарнізонну організацію товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України та Рівненське обласне управління лісового та мисливського господарства.

Обґрунтовуючи позовні вимоги прокурор зазначив, що відповідач, всупереч статтям 141, 142 Земельного кодексу України, вийшов за межі своїх повноважень та розпорядився земельною ділянкою, яка відноситься до земель оборони та відповідно, перебуває у власності держави, відтак, її відчуження не може бути здійснене без погодження Міністерства оборони України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.03.2017 (суддя Турчин С.О.) позовні вимоги Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі: Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Рівне, Військової частини А 4152 задоволено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішення Рівненської обласної Ради 5 сесії 6 скликання №268 від 22.04.2011 в частині надання у користування мисливських угідь строком на 25 років Рівненській гарнізонній організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України, площею 30050 га, прийнято з порушенням норм чинного законодавства, оскільки не було погодження такого надання з Міністерством оборони України. Тобто, спірне рішення органу місцевого самоврядування прийнято щодо земельної ділянки, до складу якої входять землі державної власності - землі оборони, а, відтак, відповідач розпорядився земельною ділянкою за відсутності відповідної компетенції.

Судом першої інстанції було встановлено, що відповідно до державного акту на право користування землею від 09.12.1981 року № 13 Міністерство оборони України, військова частина А4152 є постійними користувачами земельної ділянки 30206,70 га, яка розташована в адміністративних межах Березнівського, Костопільського і Рівненського району Рівненської області.

Листом вих. № 69 від 04.01.2011 командир військової частини А4152 погодив Рівненській гарнізонній організації Товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України надання у користування мисливських угідь на території військового полігону ВЧ А-4152, площею 30050 га згідно державного акту № 13 від 12.04.1982 без вилучення земель у землекористувачів та землевласників.

22.04.2011 рішенням Рівненської обласної ради 5 сесії 6 скликання №268, а саме п.1, надано у користування мисливські угіддя строком на 25 років (згідно додатку №1) Рівненській гарнізонній організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України площею 30050 га на території Костопільського, Березнівського, Гощанського, Рівненського районів на землях військової частини А4152 та уповноважено Рівненську гарнізонну організацію товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України укласти договір про умови ведення мисливського господарства з Рівненським обласним управлінням лісового та мисливського господарства.

01.03.2012 між Рівненським обласним управлінням лісового та мисливського господарства та Рівненською гарнізонною організацією товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України укладено договір про умови ведення мисливського господарства.

Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до положень Закону України "Про Збройні Сили України" та Закону України "Про оборону України" Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань, зокрема, здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.

Правові, економічні та організаційні засади діяльності юридичних і фізичних осіб у галузі мисливського господарства та полювання регулюються Законом України "Про мисливське господарство та полювання", який також спрямований на забезпечення рівних прав усім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної влади щодо ведення мисливського господарства, організації охорони, регулювання чисельності, використання та відтворення тваринного світу.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про мисливське господарство та полювання", мисливські угіддя - ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства.

Тобто, мисливські угіддя фактично є частиною земної (або водної) поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, а також з визначеними щодо неї правами та порядку надання і користування такими правами, а відтак - мисливські угіддя не можуть існувати окремо від земельної ділянки, на якій провадиться мисливське господарство.

Таким чином, порядок та підстави надання у користування мисливських угідь мають визначатись з урахуванням положень законодавства України, що регулює земельні відносини та виходячи із суб'єктів розпорядження земельним фондом України.

Суд першої інстанції зазначив, що в матеріалах справи міститься державний акт на право користування землею №13, виданий Виконавчим комітетом Рівненської обласної ради народних депутатів, яким закріплено безстрокове та безоплатне користування земельною ділянкою площею 33119 га для Міністерства оборони України, а також Акт обстеження земельної ділянки військового містечка № 50, розташованої за адресою: вул. Армійська, 1, с. Мала Любаша, Костопільський район, Рівненська обл., Рівненський учбовий центр, Рівненського гарнізону, квартирно-експлуатаційного відділу міста Рівне від 30.06.2015.

Посилаючись на статті 65, 77 Земельного кодексу України, ст. 1 Закону України "Про використання земель оборони", ст.10 Закону України "Про оборону України", п.4.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" № 6 від 17.05.2011, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірна земельна ділянка належить до земель оборони в розумінні положень Закону України "Про використання земель оборони", Закону України "Про оборону України", Закону України "Про Збройні Сили України", уповноваженим державою органом управління якого є Міністерство оборони України.

Крім того, суд зазначив, що матеріали справи не містять та сторонами спору не надано суду доказів на підтвердження зміни правового статусу та/або цільового призначення спірної земельної ділянки у встановленому законом порядку.

За приписами ст.116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Згідно зі ст.115 Земельного кодексу України зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об'єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, для забезпечення функціонування цих об'єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах.

Відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

За правилами ст. 142 Земельного кодексу України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

При цьому, суд зазначив, що лист командира Військової частини А4152 вих. №69 від 04.01.2011 щодо погодження надання у користування мисливських угідь не є згодою на припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою або відмовою від прав на вказану земельну ділянку у розумінні вищевказаних законодавчих норм, оскільки за змістом Законів України "Про оборону України" та "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", вирішення відповідних питань належать до компетенції безпосередньо Міністерства оборони України.

Відповідно до ст.21 Закону України "Про мисливське господарство та полювання", ведення мисливського господарства здійснюється користувачами мисливських угідь. Не допускається користування мисливськими тваринами та ведення мисливського господарства без оформлення відповідних документів у встановленому цим Законом порядку. Умови ведення мисливського господарства визначаються у договорі, який укладається між центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, і користувачами мисливських угідь.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання", мисливські угіддя для ведення мисливського господарства надаються у користування Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за поданням територіального органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань лісового і мисливського господарства та полювання, погодженим з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, територіальними органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, а також власниками або користувачами земельних ділянок.

З наведених вище приписів законодавства вбачається, що питання щодо надання права користування земельною ділянкою земель оборони для потреб мисливського господарства необхідно погоджувати з Міністерством оборони України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 09.10.2014 у справі № 910/21108/13.

З урахуванням статей 10, 24, п. 34 ст. 26, п. 21. ч. 1 ст. 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ч.5 ст.20 20 Земельного кодексу України, суд дійшов висновку, що рішення Рівненської обласної Ради 5 сесії 6 скликання №268 від 22.04.2011 в частині надання у користування мисливських угідь строком на 25 років Рівненській гарнізонній організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України, площею 30050 га, прийнято з порушенням норм чинного законодавства, оскільки не було погодження такого надання з Міністерством оборони України.

Тобто спірне рішення органу місцевого самоврядування прийнято щодо земельної ділянки, до складу якої входять землі державної власності - землі оборони, а, відтак, відповідач розпорядився земельною ділянкою за відсутності відповідної компетенції.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 02.02.2016 у справі № 902/1607/13.

Таким чином, приймаючи до уваги наведені вище приписи, суд дійшов висновку, що рішення Рівненської обласної Ради 5 сесії 6 скликання №268 від 22.04.2011 щодо надання у користування мисливських угідь строком на 25 років Рівненській гарнізонній організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України, площею 30050 га, суперечить положенням чинного законодавства України, а тому позовні вимоги про визнання незаконним та скасування п. 1 рішення Рівненської обласної ради 5 сесії 6 скликання від 22.04.2011 № 268 "Про надання у користування мисливських угідь" в частині надання у користування мисливських угідь строком на 25 років Рівненській гарнізонній організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України є обґрунтованими.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності до вимог про визнання незаконним та скасування рішення, то суд зазначає наступне.

Позовну заяву на захист інтересів держави в особі Міністерства оборони України, Військової частини А4152 та Квартирно-експлуатаційного відділу м.Рівне Заступник військового прокурора Рівненського гарнізону подав до суду 25.12.2016.

Прокурор зазначає, що про порушене право позивачі дізнались у червні 2016 під час вивчення стану додержання вимог земельного законодавства України при здійсненні господарської діяльності службовими особами Міністерства оборони України та Збройних сил України.

Таким чином, прокурор зазначає, що строк позовної давності не пропущено.

Як зазначено у позові, про оспорюване рішення Міністерство оборони України дізналось лише після отримання у 2016 році листа від прокуратури. Матеріалами справи підтверджується, що спірні земельні ділянки перебувають на обліку Міністерства оборони України та належать до земель оборони. Доказів того, що оспорюване рішення доводилося до відома Міністерства оборони України у справі відсутні. Таким чином, оскільки про існування оспорюваного рішення та порушення своїх прав Міністерство оборони України дізналося лише у 2016 році, з огляду на положення ст.ст. 256, 257, 261 Цивільного кодексу України, строки позовної давності щодо заявлених прокурором вимог пропущено не було.

Щодо заяви третьої особи 1 про застосування строків позовної давності, то суд першої інстанції зазначив наступне.

Заява про сплив позовної давності, зроблена будь-якою іншою особою (в тому числі й учасником судового процесу, включаючи прокурора, який не є стороною у справі), крім сторони у спорі, не є підставою для застосування судом позовної давності. Зокрема, частиною четвертої статті 27 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються процесуальними правами сторони (за певними винятками); при цьому права сторони, визначені, зокрема, статтею 22 та іншими нормами цього Кодексу, є саме процесуальними, в той час як згаданий припис статті 267 ЦК України є нормою права матеріального і не може розумітися як можливість застосування господарським судом позовної давності за заявами зазначених третіх осіб (п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

З огляду на те, що Рівненська гарнізонна організація товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України бере участь у даній справі як третя особа, то суд зазначає, що заява третьої особи 1 про застосування строку позовної давності не підлягає розгляду.

Щодо доводів відповідача та третьої особи 1, викладених у відзивах на позовну заяву, то суд зазначив, що вони спростовуються встановленими вище судом обставинами.

05.09.2017 Київський апеляційний господарський суд апеляційні скарги Рівненської гарнізонної організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України та Рівненської обласної Ради на рішення господарського суду міста Києва від 14.03.2017 року у справі № 910/23965/16 - задовольнив, рішення господарського суду міста Києва від 14.03.2017 року у справі № 910/23965/16 - скасував, у задоволенні позовних вимог Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Рівне, Військової частини А 4152 - відмовив.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що місцевим господарським судом вірно встановлено та матеріалами справи підтверджується, що порядок та підстави надання у користування мисливських угідь мають визначатись з урахуванням положень законодавства України, що регулює земельні відносини та виходячи із суб'єктів розпорядження земельним фондом України, спірна земельна ділянка належить до земель оборони в розумінні положень Закону України "Про використання земель оборони", Закону України "Про оборону України", Закону України "Про Збройні Сили України", уповноваженим державою органом управління якого є Міністерство оборони України, питання щодо надання права користування земельною ділянкою земель оборони для потреб мисливського господарства необхідно погоджувати з Міністерством оборони України, рішення Рівненської обласної Ради 5 сесії 6 скликання №268 від 22.04.2011 в частині надання у користування мисливських угідь строком на 25 років Рівненській гарнізонній організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України, площею 30050 га, прийнято з порушенням норм чинного законодавства, оскільки не було погодження такого надання з Міністерством оборони України.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності до вимог про визнання незаконним та скасування рішення, то суд першої інстанції зазначив, що як зазначено у позові, про оспорювань рішення Міністерство оборони України дізналось лише після отримання у 2016 році листа від прокуратури. Матеріалами справи підтверджується, що спірні земельні ділянки перебувають на обліку Міністерства оборони України та належать до земель оборони. Доказів того, що оспорюване рішення доводилося до відома Міністерства оборони України у справі відсутні. Таким чином, оскільки про існування оспорюваного рішення та порушення своїх прав Міністерство оборони України дізналося лише у 2016 році, з огляду на положення ст.ст. 256, 257, 261 Цивільного кодексу України, строки позовної давності щодо заявлених прокурором вимог пропущено не було.

Проте, колегія суддів апеляційного господарського суду не погодилася з такими висновками, викладеними у рішенні місцевого господарського суду, та визнала їх такими, що не відповідають обставинам справи.

Суд апеляційної інстанції вирішив, що, якщо 04.01.2011 Командиром військової частини А4152 було погоджено надання Рівненській гарнізонній організації Товариства військових мисливців та рибалок користування мисливських угідь на території військового полігону військової частини А4152, а Командиром військами 13-го Армійського корпусу затверджено вказане Погодження із проставленням печатки військової частини із зображенням Державного Герба України та зазначенням назви Міністерства оборони України на зовнішньому колі печатки, то відповідно до згаданої Постанови судових палат у цивільних й господарських справах Верховного Суду України, про обізнаність нібито порушеного права Міністерства оборони України ще у 2011 році свідчить обізнаність його структурного підрозділу, а саме: Військової частини А4152.

Оскільки, застосовуючи статтю 261 Цивільного кодексу України суд першої інстанції зазначені правила не врахував, не можна погодитись з його висновком про дотримання позивачем позовної давності та відсутності підстав для застосування наслідків її пропуску (стаття 267 Цивільного кодексу України).

Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

З урахуванням норм 256, 257, 261, 267 ЦК України суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і прокурором, який звертається до суду із заявою про захист державних інтересів. Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу, в особі якого він звернувся з позовом, то й перебіг позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів дізнався саме цей орган, а не Прокурор.

Аналогічні правові висновки неодноразово викладалися й Верховним Судом України в його постановах (зокрема, від 08.06.2016 №5011-7/1603-2012, від 01.07.2015 №6-178цс15, від 16.12.2015 №910/3723/14, від 30.09.2015 №910/4626/14, від 13.04.2016 №907/238/15, від 20.04.2016 №907/584/14 та низці інших); такі висновки, за приписами частини третьої статті 82 та частини першої статті 111-28 ГПК України, мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при виборі і застосуванні правової норми до спірних відносин.

Щодо висновку суду першої інстанції про те, що Рівненська гарнізонна організація товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України бере участь у даній справі як третя особа, то суд апеляційної інстанції зазначив, що заява третьої особи 1 про застосування строку позовної давності не підлягає розгляду, є помилковими, оскільки, як вбачається з матеріалів справи Рівненська гарнізонна організація товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України є учасником відповідних правовідносин що безпосередньо стосується її прав, свобод та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ч. 4 статті 257 Цивільного кодексу України сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.

Зважаючи на вищевикладене, колегією Київського апеляційного господарського суду встановлено, що права та охоронювані законом інтереси позивача дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено відповідну заяву. Прокурором не надано доказів поважних причин її пропущення. Враховуючи зазначене, у задоволенні позову про визнання незаконним та скасування п.1 рішення Рівненської обласної ради 5 сесії 6 скликання від 22.04.2011 року №268 "Про надання у користування мисливських угідь" в частині надання у користування мисливських угідь строком на 25 років Рівненській гарнізонній організації товариства військових мисливців та рибалок Західного регіону України є недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню.

25.09.2017 Міністерством оборони України подано касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі № 910/23965/16 до Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі Міністерство оборони України просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі №910/23965/16, рішення Господарського суду міста Києва від 14.03.2017 у справі №910/23965/16 залишити в силі.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 20.11.2017 касаційну скаргу Міністерства оборони України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі № 910/23965/16 прийнято до провадження та призначено до розгляду на 06.12.2017.

На підставі пункту 5 статті 31, підпункту 6 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VІІІ) та за розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 38-р від 15.12.2017 вказану касаційну скаргу разом зі справою №910/23965/16 передано до Касаційного господарського суду.

Відповідно до положень підпункту 4 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) зазначена касаційна скарга підлягає розгляду спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

10.01.2018 касаційна скарга була отримана Касаційним господарським судом у складі Верховного суду.

10.01.2018 за результатом автоматизованого розподілу справи була визначена колегія суддів: суддя-доповідач Кушнір І.В., судді Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

22.01.2018 суд постановив ухвалу про прийняття касаційної скарги Міністерства оборони України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі №910/23965/16 до провадження та призначення до розгляду на 22.02.2018, повідомив учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги, визначив строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи до Касаційного господарського суду до 06.02.2018.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник (Міністерство оборони України, позивач-1) вважає, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права в частині застосування строку позовної давності до заявлених прокурором вимог.

Позивач-1 вважає, що суд апеляційної інстанції фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та помилково дійшов висновку стосовно спливу позовної давності.

На думку Міністерства оборони України, визначальним при вирішенні даного спору є обставина обізнаності про оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування саме Міноборони, як органом, уповноваженим здійснювати управління землями державної власності, як безпосереднім землекористувачем, тому висновок суду апеляційної інстанції та доводи Рівненської обласної ради про пропуск позивачами строків позовної давності через обізнаність прокурора щодо оскаржуваного рішення є безпідставними, оскільки прокурор у даному провадженні здійснює представництво інтересів Міноборони, а отже не є позивачем.

Третя особа-1 надала заперечення на касаційну скаргу, в яких просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі №910/23965/16 залишити без змін.

Відповідач надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі №910/23965/16 залишити без змін.

При цьому, у вищевказаних запереченні та відзиві зазначено, що відповідач своїм рішенням надав третій особі-1 у користування не земельну ділянку, яка належить до земель оборони та безпосередньо використовується для розміщення військового полігону військової частини А4152, а надав у користування мисливські угіддя строком на 25 років площею 30050 га.

Також від Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній вважає, що касаційна скарга Міністерства оборони України підлягає задоволенню.

Від третьої особи-2 надійшло клопотання, в якому підтримує відзив відповідача та розгляд справи просить провести без участі представника третьої особи-2.

Третя особа-1 надала відповідь на відзив на касаційну скаргу Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону, в якому викладені заперечення щодо обставин, викладених у вказаному відзиві.

Від позивача-1 та позивача-2 відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

У судове засідання з'явилися прокурор, представники позивача-1, відповідача та третьої особи-1.

Представники позивача-2, позивача-3 та третьої особи-2 у судове засідання не з'явився, хоча про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

У судовому засіданні прокурор та представники позивача-1 підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити.

Представники відповідача та третьої особи-1 виклали заперечення проти касаційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, представників позивача-1, відповідача та третьої особи-1, які з'явилися в судове засідання, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначеного судового рішення, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи Скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/ недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Спірне рішення Рівненської обласної ради прийнято 22.04.2011.

Відповідно до ст.79 Земельного кодексу України в редакції, станом на 22.04.2011 (далі Кодекс):

"1. Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

2. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

3. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд."

Згідно з абз. "б,в,г,д" ч.1 ст.90 Кодексу:

"Власники земельних ділянок мають право:

б) самостійно господарювати на землі;

в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди."

Відповідно до ч.1 ст.92 Кодексу:

"Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку."

Згідно з абз. "а,б,в,ґ" ч.1 ст.95 Кодексу:

"Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:

а) самостійно господарювати на землі;

б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди."

Таким чином, суттю саме землекористування є використання землевласником або землекористувачем певних властивостей саме земельної ділянки.

Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України "Про мисливське господарство та полювання" у вищевказаній редакції (далі Закон):

"мисливські угіддя - ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства;

мисливство - вид спеціального використання тваринного світу шляхом добування мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь;

мисливське господарство як галузь - сфера суспільного виробництва, основними завданнями якого є охорона, регулювання чисельності диких тварин, використання та відтворення мисливських тварин, надання послуг мисливцям щодо здійснення полювання, розвиток мисливського собаківництва;

полювання - дії людини, спрямовані на вистежування, переслідування з метою добування і саме добування (відстріл, відлов) мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах;

користувачі мисливських угідь - спеціалізовані мисливські господарства, інші підприємства, установи та організації, в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення мисливського господарства з наданням в їх користування мисливських угідь."

Таким чином, суттю мисливського господарства, мисливства та полювання є охорона, регулювання чисельності диких тварин, використання та відтворення мисливських тварин, здійснення добування мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь, що не є використанням саме властивостей землі.

В свою чергу, визначення мисливських угідь, як певної ділянки суші та водного простору (а не земельної ділянки), має на меті виключно чітке окреслення меж, кордонів певної території, на якій перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства.

Крім того, відповідно до ч.ч.1, 5, 6 ст.21 Закону:

"Ведення мисливського господарства здійснюється користувачами мисливських угідь.

Для потреб мисливського господарства користувачі мисливських угідь мають право у встановленому порядку, за згодою власників або користувачів земельних ділянок, будувати на мисливських угіддях необхідні будівлі та біотехнічні споруди, вирощувати кормові культури, створювати захисні насадження, проводити штучне обводнення, здійснювати інші заходи, пов'язані з веденням мисливського господарства, які не суперечать законодавству та інтересам власників або користувачів земельних ділянок.

Відносини між власниками або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь регулюються відповідними договорами."

Згідно з ч.1, абз.2 ч.4 ст.22 Закону:

"Мисливські угіддя для ведення мисливського господарства надаються у користування Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за поданням територіального органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань лісового і мисливського господарства та полювання, погодженим з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, територіальними органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, а також власниками або користувачами земельних ділянок.

Переважне право на користування мисливськими угіддями мають:

- власники та постійні користувачі земельних ділянок."

Викладені норми Кодексу та Закону свідчать, що земельні ділянки та мисливській угіддя є різними об'єктами користування з різним порядком надання їх в таке користування, а тому, спірне рішення Рівненської обласної ради не встановлює, не змінює та не припиняє жодних прав саме на спірну земельну ділянку.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів повністю погоджується з доводами відповідача та третьої особи-1 в цій частині.

Разом з тим, згідно з вищевказаною ч.1 ст.22 Закону надання у користування мисливських угідь для ведення мисливського господарства мало погоджуватися в т.ч. з власниками або користувачами земельних ділянок.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.1 Господарського процесуального кодексу України в редакції станом на момент подання позову:

"Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням."

Прокурор обґрунтовував свій позов та обрання вказаних в позові позивачів саме порушенням земельних прав Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Рівне та Військової частини А 4152.

Таким чином, вирішальним для даної справи є визначення:

1. хто саме був власником (чи особою, уповноваженою здійснювати функції власника) або користувачем спірної земельної ділянки на момент прийняття оспорюваного рішення Рівненською обласною радою;

2. чи надавав вищевказаний власник або користувач згоду на передачу в користування мисливських угідь до прийняття вказаного рішення, чи не надавав;

3. чи були/є власником (чи особою, уповноваженою здійснювати функції власника) або користувачем спірної земельної ділянки на момент прийняття спірного рішення та на момент звернення з позовом визначені прокурором позивачі та чи мав місце в даному випадку факт порушення саме їх земельних прав.

В цій частині суди попередніх інстанцій погодилися з доводами прокурора.

Разом з тим, суд касаційної інстанції вважає даний висновок передчасним виходячи з наступного.

Так, суд першої інстанції на 3 аркуші рішення встановив, що відповідно до державного акту на право користування землею від 09.12.1981 року №13 Міністерство оборони України, військова частина А4152 є постійними користувачами земельної ділянки 30206,70 га, яка розташована в адміністративних межах Березнівського, Костопільського і Рівненського району Рівненської області.

Тобто, в даному висновку суд визначив Міністерство оборони України та військову частина А 4152 саме постійними землекористувачами, причому обох одночасно.

На 6 аркуші рішення суд першої інстанції зазначив, що в матеріалах справи міститься державний акт на право користування землею №13, виданий Виконавчим комітетом Рівненської обласної ради народних депутатів, яким закріплено безстрокове та безоплатне користування земельною ділянкою площею 33119 га для Міністерства оборони України.

В даному випадку вже залишилося Міноборони і в статусі землекористувача.

На 7 аркуші рішення суд першої інстанції з посиланням на статті 65, 77 Земельного кодексу України, ст. 1 Закону України "Про використання земель оборони", ст.10 Закону України "Про оборону України", Закону України "Про Збройні Сили України" дійшов висновку, що спірна земельна ділянка належить до земель оборони, уповноваженим державою органом управління якими є Міністерство оборони України, тобто, в даному випадку судом першої інстанції Міноборони з землекористувача фактично було переведено в статус органу, який здійснює функції власника, проте, без зазначення в який саме момент відбувся такий перехід і в силу чого саме.

З даними встановленими обставинами та правовими висновками погодився також і суд апеляційної інстанції.

Разом з тим, згідно вищевказаного державного акту на право користування землею №13, виданого Виконавчим комітетом Рівненської обласної ради народних депутатів (т.2 а.с.47), даний акт виданий Виконавчим комітетом Рівненської обласної ради народних депутатів в тому, що у Березновському, Костопольському та Рівненському районах Рівненської області УРСР у відповідності з розпорядженням Ради Міністрів СРСР від 07 серпня 1947 року №10585-РС та постанови Ради Міністрів СРСР від 23 серпня 1948 року №1493/047 закріплюється у безстрокове та безоплатне користування 33119 га землі в межах, згідно плану землекористування, що додається. Земля надана для державних потреб.

Зазначений акт не містить ні будь-якої назви землекористувача, в т.ч. і позивачів по даній справі, ні чіткої мети надання у користування цієї земельної ділянки, зокрема і, для військових потреб, оборони тощо.

В плані землекористування (додаток з державного акту на право користування землею №13) лише зазначені площі земель у Березновському, Костопольському та Рівненському районах в тому числі по угіддям (в га).

Стаття 65 Кодексу встановлює, що саме є землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, та що порядок їх використання встановлюється законом.

Стаття 77 Кодексу встановлює, що саме є землями оборони, та що порядок їх використання встановлюється законом.

Стаття 1 Закону України "Про використання земель оборони" встановлює, що саме є землями оборони.

Проте, жодна з цих статей не встановлює, хто саме є розпорядником земель оборони.

Відповідно до абз.9 ч.2 ст.10 Закону України "Про оборону України":

"Міністерство оборони здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління."

Разом з тим, даний закон не містить переліку такого майна, і, зокрема, що до цього переліку входять земельні ділянки.

Згідно зі ст.14 Закону України "Про Збройні Сили України":

"Збройні Сили України можуть здійснювати господарську діяльність згідно із законом.

Земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування.

Особливості правового режиму майна Збройних Сил України визначаються відповідним законом."

Даний Закон не містить норми, що саме розпорядження чи управління земельними ділянками відноситься до відання Міністерства оборони.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України":

"Військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо."

Даний перелік не містить земельних ділянок чи принаймні загальної назви "нерухоме майно", яке включає в собі землю в силу ч.1 ст.181 Цивільного кодексу України.

Згідно з п. "в" ст.80 Кодексу:

"Суб'єктами права власності на землю є:

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності."

Відповідно до ч.2 ст.84 Кодексу, в редакції, чинній на момент прийняття спірного рішення:

"Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону."

Згідно з ч.2 ст.84 Кодексу, в редакції, чинній на момент звернення з позовом прокурора:

"Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом."

В Земельному кодексі України таЗаконі України "Про використання земель оборони", які в даному випадку є спеціальними нормами, що регулюють саме земельні правовідносини, а отже підлягають першочерговому застосуванню до спірних правовідносин, Міністерство оборони не згадується взагалі.

За викладених обставини, колегія суддів доходить висновку, що суди попередніх інстанцій не дослідили належним чином докази по справі та не встановили:

1. хто саме був власником (чи особою, уповноваженою здійснювати функції власника) або користувачем спірної земельної ділянки на момент прийняття оспорюваного рішення Рівненською обласною радою;

2. в силу яких саме норм земельного законодавства та/або правовстановлюючих документів, виданих у відповідності до чинного на момент видачі законодавства, було встановлено зазначене право власності або користування;

3. чи надавав вищевказаний власник або користувач згоду на передачу в користування мисливських угідь до прийняття вказаного рішення, чи не надавав;

4. чи були/є власником (чи особою, уповноваженою здійснювати функції власника) або користувачем спірної земельної ділянки на момент прийняття спірного рішення та на момент звернення з позовом визначені прокурором позивачі та чи мав місце в даному випадку факт порушення саме їх земельних прав.

З урахуванням вищенаведеного, дослідження висновків судів попередніх інстанцій про застосування строку позовної давності колегія суддів вважає передчасним.

Згідно з п.2 ч.1 ст.308 Господарського процесуального кодексу України:

"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:

2) скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду."

Відповідно до п. 1 ч.3 ст.310 Господарського процесуального кодексу України:

"Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:

1) суд не дослідив зібрані у справі докази."

З урахуванням викладеного, Суд доходить висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги Міністерства оборони України та скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

У зв'язку зі скасуванням попередніх судових рішень і передачею справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Міністерства оборони України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі №910/23965/16 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 14.03.2017 у справі №910/23965/16 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2017 у справі №910/23965/16 скасувати повністю, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський