Історія справи

Ухвала КГС ВП від 17.04.2018 року у справі №906/801/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2018 року

м. Київ

Справа № 906/801/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

розглянувши у письмовому провадженні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит" та Закритого акціонерного товариства "Спіка"

на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 05.03.2018 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Демидюк О.О., судді Павлюк І.Ю., Савченко Г.І.) та на рішення Господарського суду Житомирської області від 07.12.2017 (суддя Кудряшова Ю.В.)

за позовом Закритого акціонерного товариства "Спіка"

до 1.Товариства з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит"

2.Головного територіального управління юстиції в Житомирській області

про стягнення 700 000,00 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Закрите акціонерне товариство "Спіка" (далі - позивач), уточнивши свої вимоги просило стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит" (далі - відповідач-1) 323360,80 грн. збитків для відновлення первісного стану будівель, 100 000,00 грн. майнової шкоди в порядку регресу, 100 000,00 грн. упущеної вигоди, 100 000,00 грн. моральної шкоди (ділової репутації) та стягнути з Головного територіального управління юстиції в Житомирській області (далі-відповідач-2) 76 639,20 грн. упущеної вигоди, а також поновити позивачу процесуальний строк на звернення до суду щодо стягнення упущеної вигоди з відповідача-2 посилаючись на те, що тривалий час позивач був позбавлений доступу до майна, оскільки воно знаходилось у відповідача-1 під охороною, а фактично майном позивач став розпоряджатися з 29.04.2015 з моменту його передачі в порядку примусового виконання рішення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач-1 не будучи власником майна приступив до знесення будівлі, та майно незаконно перебувало у відповідача-1, що унеможливило позивачу отримати відповідні доходи, а дії відповідача-2 були спрямовані на відчуження майна шляхом проведення прилюдних торгів, які визнанні недійсними в судовому порядку, що призвело до втрати доходів, відтак відповідачі завдали позивачу відповідних збитків, а тому вони підлягають стягненню в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 07.12.2017, в позові відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 05.03.2018, вказане рішення суду скасовано в частині відмови у стягнені з відповідача-1 збитків у сумі 323 360,80 грн. та в цій частині прийнято нове рішення, яким позов задоволено, стягнуто з відповідача-1 323 360,80 грн. збитків. В іншій частині вказане рішення суду залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог та в цій частині прийняти нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що суди не розглянули клопотання позивача про призначення судової будівельно-технічної експертизи та позивачем строк на звернення до суду не пропущено, оскільки рішення Господарського суду Житомирської області від 14.04.2014 у справі № 4/5007/37/12 набрало законної сили 08.09.2014, а позов подано 07.09.2017 тобто в межах трирічного строку. Також позивач на підтвердження завдання йому відповідачем-1 моральної шкоди посилається на лист від 26.06.2012.

У касаційній скарзі з урахуванням її доповнення відповідач-1 просить скасувати вище вказану постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги з урахуванням її доповнення відповідач-1 посилався на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за його відсутності, посилання суду на рішення Господарського суду Житомирської області від 14.04.2014 у справі № 4/5007/37/12 є безпідставним, оскільки про пошкодження майна позивачу стало відомо у березні 2012 року, а тому перебіг строку позовної давності розпочався з 01.03.2012, відтак ним пропущено трирічний строк на звернення до суду, що є підставою для відмови в позові.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач-2 просить залишити без змін вказані судові рішення в частині позовних вимог до відповідача-2, посилаючись на те, що судами у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням Господарського суду Житомирської області від 14.04.2014 у справі № 4/5007/37/12, яке залишено в силі постановою Вищого господарського суду України від 08.09.2014, постановлено витребувати у відповідача-1 будівлю цеху по обробці граніту (літера А), площею 117,5 кв. м, будівлю Модуль 102x24 (літера Б), площею 2394,2 кв. м, які розташовані за адресою: Житомирська область, Радомишльський район., с. Потіївка, вул. Радгоспна. 8, що зареєстровані за назвою: будівля модульного типу (літера Б) площею 2394,2 кв. м, та будівля пилорами (літера А), площею 117,5 кв.м.

18.03.2015 на виконання вказаного рішення Господарським судом Житомирської області видано наказ №4/5007/37/12 про примусове виконання (далі - Наказ), в процесі виконання якого встановлено суттєве пошкодження майна, що унеможливлює його використання за первісним призначенням у повній мірі.

Також встановлено, що рішенням Господарського суду Житомирської області від 18.01.2011 у справі № 2/870-НМ, яке залишено без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 04.04.2011, постановою Вищого господарського суду України від 29.06.2011, визнано недійсними прилюдні торги від 11.03.2005, які проведені Житомирською філією ДСП "Укрспецюст" з продажу належних на праві власності відповідачу-1 будівлі модульного типу площею 2 496 кв.м та будівлі пилорами площею 117,5 кв.м, що розташовані за адресою: Житомирська область, Радомишльський район, с.Потіївка, вул.Радгоспна, 8.

Апеляційним судом встановлено, що згідно акта витребування майна від 29.04.2015 Відділу державної виконавчої служби Радомишльського районного управління юстиції Головного управління юстиції у Житомирській області на виконання Наказу позивачу передано майно, а саме: будівлі модульного типу (літера Б) площею 2394,2 кв.м, будівлі пилорами (літера А), площею 117,5 кв.м, які розташовані за адресою: Житомирська область, Радомишльський район., с. Потіївка, вул. Радгоспна 8, а також комісією було встановлено, що металеві двері будівлі цеху по обробці граніту (літера А), площа - 117,5 кв. м не зачинені, мають вм'ятини та перебувають у неробочому стані, а в будівлі Модуль 102x24 (літера Б), площею 2394.2 кв. м, по нижній частині фундаменту (цоколь) є частково два ряди бетонних блоків, в основі стовпів, що тримають конструкцію - чотири ряди блоків, стінки відсутні, інша сторона будівлі не містить цоколю, має опори та в основі опор є фундамент, огородження цоколю на 20 прольотів відсутнє. Огородження стін відсутнє повністю, вікон та дверей не має. По всій площі та периметру відсутні частково кріплення даху, покрівлі на чотирьох прольотах немає. 29.04.2015 вказані будівлі прийнято директором позивача в особі Данильчука М.М.

Судами встановлено, що відповідачами подані заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача щодо стягнення з відповідачів упущеної вигоди ґрунтуються на припущеннях, а тому є такими, що не підлягають задоволенню. В частині позовних вимог щодо стягнення з відповідача-1 майнової та моральної шкоди, суд вказав на недоведеність позивачем вимог у цій частині. Щодо вимог в частині стягнення з відповідача-1 реальних збитків у сумі 323 360,80 грн., суд першої інстанції зазначив, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки 12.03.2012 ним була подана заява про вжиття заходів забезпечення позову, яка була задоволена ухвалою Господарського суду Житомирської області від 23.03.2012 у справі № 4/5007/26/12-П шляхом накладення арешту на придбане майно відповідачем-1, а 28.03.2012 позивач звернувся з позовом до відповідача-1 про витребування майна з чужого незаконного володіння та заявив вимогу про відшкодування збитків, яку в період з 11.02.2014 по 27.02.2014 неодноразово змінював, що свідчить про його обізнаність та можливість реалізувати своє право. Також суд зазначив, що позивач не навів поважних причин пропуску строку на звернення до суду.

Скасовуючи вказане рішення суду в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення з відповідача збитків у розмірі 323 360,80 грн., та приймаючи в цій частині нове про задоволення позову, апеляційний суд свій висновок мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що перебіг строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту накладення арешту на спірне майно ухвалою Господарського суду Житомирської області від 23.03.2012 у справі № 4/5007/26/12-П, оскільки це суперечить приписам статті 261 ЦК України, а тому строки позовної давності для звернення з позовом про стягнення збитків позивачем у даній справі не пропущено, оскільки його слід обраховувати з 29.04.2015, тобто з момент прийняття позивачем спірного майна за відповідним актом. В іншій частині апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

Підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні виходячи із на ступного.

Згідно частини першої статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала, а частиною другою цієї норми передбачено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Для застосування вказаної міри відповідальності відповідно до положень статті 1166 Цивільного кодексу України слід встановити наявність збитків (шкоди), факт протиправної дії (бездіяльності), причинно-наслідковий зв'язок між діями (бездіяльністю) та збитками (шкодою), а також вину заподіювача шкоди.

Отже, відшкодування шкоди на підставі цієї норми здійснюється у разі, наявності у діях відповідача всіх елементів складу цивільного правопорушення у їх сукупності: неправомірної поведінки особи, наявності шкоди, причинного зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою, вини завдавача шкоди.

При цьому причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, полягає у тому, що наслідки у вигляді шкоди настають лише через неправомірну поведінку відповідача а не іншої особи чи інших обставин, оскільки сама лише неправомірна поведінка особи, яка не пов'язана із наслідками у вигляді шкоди, не тягне за собою її відшкодування.

Статтею 1167 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (ч.1). Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом (ч.2).

Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно статті 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

За змістом статті 22 Цивільного кодексу України, упущена вигода - це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. Якщо особа, що порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.

Встановивши, що позивач не довів тих обставин з якими він пов'язував свої вимоги в частині стягнення з відповідачів упущеної вигоди, а також в частині стягнення з відповідача-1 майнової та моральної шкоди, суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що відсутні правові підстави для задоволення позову у цій частині.

Суд касаційної інстанції погоджується із такими висновками апеляційного суду, оскільки із встановлених останнім обставин справи вбачається, що вимога позивача щодо стягнення з відповідачів упущеної вигоди ґрунтувалася на розрахунку можливого прибутку у разі використання пошкодженого майна у господарській діяльності, тобто мала характер припущення, а щодо вимог про стягнення з відповідача-1 збитків в порядку регресу та моральної шкоди, то позивач не навів їх обґрунтування та не підтвердив належними доказами.

Наведеним спростовуються доводи, викладені позивачем у касаційній скарзі, щодо незаконності оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.

Посилання позивача на те, що суди не розглянули клопотання позивача про призначення судової будівельно-технічної експертизи, є безпідставним оскільки у рішенні місцевого господарського суду цим судом наведені підстави для відмови у такому клопотанні, підстави для відмови у зазначеному клопотанні скаржником не оскаржуються.

Твердження позивача про наявність підстав для стягнення з відповідача-1 моральної шкоди з посиланням на лист від 26.06.2012, відхиляються, оскільки згідно частини третьої статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Щодо висновків апеляційного суду про наявність підстав для стягнення з відповідача-1 реальних збитків, а також тверджень позивача про те, що ним не пропущено строк на звернення до суду, оскільки рішення Господарського суду Житомирської області від 14.04.2014 у справі № 4/5007/37/12 набрало законної сили 08.09.2014, а позов подано 07.09.2017 тобто в межах трирічного строку, колегія суддів зазначає наступне.

У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК).

Відповідно до статті 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК).

При цьому встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Визначення початку відліку позовної давності наведеного у статті 261 ЦК, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що будівлі цеху по обробці граніту (літера А), площа - 117,5 кв. м та будівлі Модуль 102x24 (літера Б), площа 2394.2 кв. м, які розташовані за адресою: Житомирська обл., Радомишльський р-н., с. Потіївка, вул. Радгоспна. 8., до 29.04.2015 фактично були у розпорядженні відповідача-1 та знаходились під охороною, позивач не мав доступу до майна та, відповідно, не мав можливості визначити розмір завданої шкоди майну, яке в подальшому було передано позивачу.

Із встановлених судами обставин справи не вбачається, що до повернення майна за актом у позивача були правові підстави вважати, що йому завдано збитки.

Із обставин справи вбачається, що в даному випадку, можливість реалізувати своє право у позивача виникло з моменту прийняття ним 29.04.2015 вище зазначеного нерухомого майна, що підтверджується Актом витребування майна від 29.04.2015 року Відділу державної виконавчої служби Радомишльського районного управління юстиції.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Отже суд касаційної інстанції погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що, місцевий господарський суд, вирішуючи питання про застосування строку позовної давності, не врахував, що виникнення права на позов пов'язане з моментом, коли він довідався або міг довідатись про таке порушення, а саме із 29.04.2015 - моменту отримання майна за Актом витребування майна.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 22.04.2015 зі справи № 6-48цс15 і колегія суддів не вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Крім того відповідач-1 у касаційній скарзі посилається на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за його відсутності.

Однак дана обставина не можу бути підставою для скасування судового рішення виходячи із наступного.

Із матеріалів справи вбачається, що відповідач-1 був обізнаний про дату та час розгляду апеляційної скарги, призначеного на 05.03.2018, та 03.03.2018 заявляв клопотання про відкладення її розгляду посилаючись на погодні умови, що склалися в Україні.

Відповідно до приписів статті 311 частини 2 Господарського процесуального кодексу України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

При цьому слід зазначити, що із рішення Європейського суду з прав людини від 03.04.2008 зі справи "Пономарьов проти України" вбачається, що вирішення питання щодо вчинення процесуальних дій перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими, від судів вимагається вказувати підстави.

Із доводів касаційної скарги та із матеріалів справи не вбачається, що у суду апеляційної інстанції були правові підстави для відкладення розгляду апеляційної скарги за клопотанням відповідача-1, а отже такі доводи не дають правових підстав для скасування оскарженої постанови суду.

Посилання відповідача-1 на отримання позивачем подвійної винагороди зводяться до додаткової перевірки судом касаційної інстанції доказів, що відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України не допускається.

Наведеним спростовуються доводи, викладені відповідачем-1 у касаційній скарзі, щодо незаконності оскарженої постанови суду апеляційної інстанції, а доводи позивача, викладені у касаційній скарзі, та доводи відповідача-2, викладені у відзиві на касаційну скаргу, знайшли своє часткове підтвердження.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (Ван де Гурк проти Нідерландів).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови, немає.

Ухвалою Верховного Суду від 11.05.2018 зупинено виконання постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 05.03.2018 до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Відповідно до приписів частини 3 статті 332 Господарського процесуального кодексу України Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання.

Виходячи із викладеного виконання постанови суду апеляційної інстанції належить поновити.

Правові підстави для нового розподілу судових витрат, які передбачені статтею 315 Господарського процесуального кодексу України, відсутні.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Закритого акціонерного товариства "Спіка" та Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лабрадорит" залишити без задоволення, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 05.03.2018 у справі Господарського суду Житомирської області №906/801/17, залишити без змін.

Поновити виконання постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 05.03.2018.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов