Історія справи

Ухвала КГС ВП від 07.02.2019 року у справі №910/22473/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 березня 2019 року

м. Київ

Справа № 910/22473/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Міщенка І.С., Сухового В.Г.,

за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Фізичної особи-підприємця

Чекмарьова Володимира Васильовича - особисто, Крючкової Н.В.,

Товариства з обмеженою відповідальністю

"Український лізинговий фонд" - Максимченка І.В.

Товариства з обмеженою відповідальністю

"УЛФ-Фінанс" - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Чекмарьова Володимира Васильовича

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.11.2018 (у складі колегії суддів: Разіна Т.І. (головуючий), Михальська Ю.Б., Скрипка І.М.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 12.06.2018 (суддя Морозов С.М.)

у справі № 910/22473/17

за позовом Фізичної особи-підприємця Чекмарьова Володимира Васильовича

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "УЛФ-Фінанс",

про стягнення 914 421,33 грн,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2017 року Фізична особа-підприємець (далі - ФОП) Чекмарьов В.В. звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" (далі - ТОВ "Український лізинговий фонд"), у якому просив стягнути з відповідача 914 421,33 грн - суму сплачених за генеральним договором фінансового лізингу від 01.07.2014 № 2969 та договором фінансового лізингу № 2969-01/07/14-В до генерального договору від 01.07.2014 лізингових платежів з урахуванням інфляційних втрат і 3 % річних.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що генеральний договір фінансового лізингу від 01.07.2014 № 2969 та договір фінансового лізингу № 2969-01/07/14-В до генерального договору від 01.07.2014 є нікчемними за законом, з огляду на те, що при їх укладенні не було дотримано нотаріальної форми договору.

Оскільки недійсний правочин не породжує жодних юридичних наслідків, крім тих, які пов'язані з його недійсністю, позивач на підставі статей 625, 1212, 1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) просив стягнути з відповідача 674 850,22 грн - коштів, внесених як лізингові платежі за цими договорами, та отриманих відповідачем без достатньої правової підстави, 202 430,19 грн інфляційних втрат, 37 140,92 грн - 3 % річних, що разом становить 914 421,33 грн.

ТОВ "Український лізинговий фонд" позов не визнало та заявило про застосування позовної давності до вимог про визнання договорів нікчемними.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.03.2018 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача залучено Товариства з обмеженою відповідальністю "УЛФ-Фінанс" (далі - ТОВ "УЛФ-Фінанс").

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.06.2018, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.11.2018, у задоволені позову відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що укладені між сторонами генеральний договір і договір фінансового лізингу є такими, що відповідають закону та з огляду на встановлений статтею 204 ЦК принцип правомірності правочину, суд прийняв такі правочини як належну підставу, у розумінні норм статті 11 ЦК, для виникнення у сторін взаємних цивільних прав та обов'язків. Встановивши при розгляді справи відсутність підстав вважати спірні правочини нікчемними, суд дійшов висновку і про відсутність підстав для застосування положень статей 625, 1212, 1214 ЦК та стягнення з відповідача заявленої позивачем суми, оскільки відповідні лізингові платежі сплачувалися позивачем на достатній правовій підставі. Крім того, судами зазначено, що позивачем вимог про встановлення нікчемності наведених вище правочинів, визнання їх недійсними, тощо не заявлялося, натомість позивач послався на нікчемність правочинів в обґрунтування вимоги про стягнення коштів з відповідача, а оскільки судом не встановлено наявність порушеного (невизнаного, оспорюваного) права позивача, наслідків спливу строку позовної давності судом не застосовувалося.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у січні 2019 року ФОП Чекмарьов В.В. подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційну скаргу ФОП Чекмарьов В.В. обґрунтовує, зокрема тим, що судами попередніх інстанцій неправильно визначено характер спірних правовідносин сторін і не враховано, що положення статті 799 ЦК щодо форми договору найму транспортного засобу стосовно нотаріального посвідчення застосовуються не тільки до договорів за участю фізичної особи, а і за участю фізичних осіб-підприємців; судами не враховано положення статей 9, 24, 25, 30 ЦК, а також те, що у спірних правовідносинах позивач виступає як фізична особа та навіть після державної реєстрації як суб'єкта господарювання не припиняє бути фізичною особою, отже приписи статті 799 ЦК є безумовними і не залежать від наявності у фізичної особи статусу суб'єкта господарювання; судами при вирішенні спору безпідставно не застосовано правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16.12.2015 у справі 6-2766цс15.

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Український лізинговий фонд" зазначає про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні справи, тому просить залишити оскаржені судові рішення без змін.

ТОВ "УЛФ-Фінанс" у судове засідання свого представника не направило, хоча було повідомлено про дату, час і місце судового засідання належним чином, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення.

Ураховуючи наведене, те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов'язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, Верховний Суд у складі колегії дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначеного представника.

ФОП Чекмарьовим В.В. заявлено клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК).

Верховний Суд у складі колегії суддів відмовляє у задоволенні зазначеного клопотання позивача, оскільки у справі, яка розглядається, немає ознак виключної правової проблеми, та не доведено, що така передача справи необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що 01.07.2014 між ТОВ "Український лізинговий фонд" (лізингодавець) і ФОП Чекмарьовим В.В. (лізингоодержувач) укладено Генеральний договір фінансового лізингу № 2969 (далі - Генеральний договір), за умовами якого лізингодавець набуває у власність і передає на умовах фінансового лізингу у платне користування замовлене лізингоодержувачем майно (предмет лізингу), найменування, марка, модель, комплектація, рік випуску, ціна постачальника, строк лізингу, лізингові платежі та інші суттєві умови користування якого зазначаються у відповідному договорі фінансового лізингу, що є невід'ємною частиною Генерального договору, а лізингоодержувач зобов'язується прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові та інші платежі відповідно до умов цього Генерального договору та відповідного договору, а в кінці строк дії договору має право придбати предмет лізингу у власність за викупною вартістю, визначеною у відповідному договорі.

У Генеральному договорі сторони погодили лізингові та інші платежі, порядок розрахунків, реєстрацію і передачу предмета лізингу, використання, технічне обслуговування, ремонт та поліпшення предмета лізингу, страхування, право контролю, відповідальність сторін, умови переходу права власності на предмет лізингу (викупу), обставини непереборної сили (форс-мажор), порядок вирішення суперечок, дострокове розірвання договору, повернення предмета лізингу, конфіденційність та інші умови.

Цей Генеральний договір підписано уповноваженим представником ТОВ "Український лізинговий фонд" і ФОП Чекмарьовим В.В. та скріплено печатками сторін.

01.07.2014 між ТОВ "Український лізинговий фонд" (лізингодавець) і ФОП Чекмарьовим В.В. (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу № 2969-01/07/14-В до Генерального договору, в якому сторони погодили предмет лізингу - автомобіль KIA Sportage, детальний опис згідно специфікації -Додаток № 2 до договору, рік випуску - 2014, загальну вартість предмету лізингу з ПДВ - 299 000,00 грн, викупна вартість - 0,00 грн, постачальника предмета лізингу - ПП "Аеліта", строк лізингу - 60 місяців з моменту підписання сторонами акту прийому-передачі, загальну суму лізингових платежів - 538 152,40 грн, авансовий платіж - згідно з графіком внесення лізингових платежів - Додаток № 1 до договору, порядок проведення оплат - Додаток № 1 до договору, сплату лізингових платежів - в гривні з коригуванням курсу валют з прив'язкою до доларів США відповідно до пункту 2.6 Генерального договору, термін дії договору - до повного виконання сторонами зобов'язань за договором, тощо.

Згідно з пунктом 13 договору фінансового лізингу сторони домовилися, що своїм підписом в цьому документі дізингоодержувач підтверджує, що він ознайомлений з умовами Генерального договору, цього договору та всіма додатками до нього, а також, що йому зрозумілі всі умови і наслідки укладення цього договору.

У Додатку № 1 до договору фінансового лізингу сторони погодили графік внесення лізингових платежів, а в додатку № 2 до договору - специфікацію на автомобіль - KIA Sportage, 2014 року випуску.

Договір фінансового лізингу та додатки до нього підписано обома сторонами та скріплено печатками.

ФОП Чекмарьов В.В., звертаючись до суду з відповідним позовом, вважав наведені вище договори нікчемними за законом, оскільки при їх укладенні не дотримано нотаріальної форми договору; такі правочини не породжують жодних юридичних наслідків, крім тих, які пов'язані з їх недійсністю, отже, на підставі статей 1212, 1214, 625 ЦК позивач просив про стягнення з відповідача 674 850,22 грн грошових коштів, внесених у якості лізингових платежів за цими договорами, як таких, що отримані без достатньої правової підстави, 202 430,19 грн інфляційних втрат, 37 140,92 грн - 3 % річних, що разом становить 914 421,33 грн.

За правилами статей 15, 16 ЦК, статті 20 ГК і статті 1 ГПК (у редакції, чинній на час подання відповідного позову) кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу.

Відповідно до статей 215 і 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків нікчемного правочину може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

За змістом статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (частини 1, 7 статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК).

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода (частина 2 статті 180 ГК).

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів (частина 1 статті 181 ГК).

У пункті 13.1 Генерального договору сторони передбачили, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами (у тому числі обов'язкового підписання сторонами всіх додатків до Генерального договору) і діє до повного виконання сторонами зобов'язань за Генеральним договором та всіма договорами, що є відповідними додатками до Генерального договору.

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений (стаття 209 ЦК).

Згідно з частиною 1 статті 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежі (стаття 292 ГК).

Відповідно до частини 1 статті 806 ЦК за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Аналогічне визначення договору лізингу міститься у статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг".

У частині 2 статі 806 ЦК передбачено, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Отже, аналіз зазначеної норми у контексті параграфу 1 глави 58 ЦК свідчить, що у частині 2 статті 806 ЦК закріплена норма, яка відсилає до загальних положень про договір найму (параграф 1 глави 58 ЦК ), тому до договору лізингу можуть субсидіарно застосовуватися норми параграфу 1 Глави 58 ЦК, а не інші параграфи цієї глави. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом. Аналогічна позиція наведена у постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 915/865/17.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

Ураховуючи наведене, господарські суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правомірного висновку, що договори, укладені між позивачем і відповідачем, не потребують нотаріального посвідчення, тому немає підстав вважати такі договори нікчемними.

Загальні правила щодо форми договору визначено статтею 639 ЦК, згідно з якою: договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

За встановлених судами попередніх інстанцій обставин, жодних домовленостей між сторонами про нотаріальне посвідчення Генерального договору та договору фінансового лізингу не існувало, а законодавством для сторін зазначених договорів такі дії не визнано обов'язковими.

Доводи позивача стосовно того, що до спірних правовідносин має бути застосовано положення частини 2 статті 799 ЦК, відповідно до якої договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню, правомірно визнано судами безпідставним, оскільки наведена норма стосується правовідносин найму транспортного засобу за участю фізичної особи, а у цій справі правовідносини між сторонами - суб'єктами господарювання виникли у сфері господарської діяльності і у такому випадку чинне законодавства не передбачає обов'язкового нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу.

У постанові Верховного Суду України від 18.12.2012 у справі № 14/5025/1982/11 наведено правовий висновок про те, що до договору оренди транспортних засобів, укладеного між суб'єктами господарювання, а саме фізичними особами-підприємцями, та прийнятого ними до виконання у повному обсязі, положення частини 2 статті 799 ЦК не можуть бути застосовано, оскільки поняття фізичної особи-підприємця та юридичної особи у цих правовідносинах є однаковими.

Як зазначалося вище, за встановлених судами попередніх інстанцій обставин, укладені між сторонами Генеральний договір і договір фінансового лізингу було укладено (підписано та скріплено печаткою суб'єкта господарювання) з боку позивача як фізичною особою-підприємцем, тобто останній у спірних правовідносинах виступав як суб'єкт господарювання (реалізовував господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), отже, доводи позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин положень статей 9, 24, 25, 25 ЦК є помилковими.

Колегія суддів відхиляє також доводи скаржника про необхідність застосування до спірних правовідносин правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 18.01.2017 у справі № 363/3673/14-ц, від 19.10.2016 у справі № 161/6341/15-ц, від 16.12.2015 у справі № 6-2766цс15 та погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що посилання позивача на неї є хибними, оскільки правовідносини, щодо яких Верховним Судом України висловлено відповідну правову позицію, не є подібними правовідносинам у справі, яка розглядається, у тому числі щодо суб'єктного складу спірних правовідносин.

Ураховуючи наведене, фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій під час її вирішення, підтверджують покладені в основу судових рішень висновки про відсутність підстав вважати спірні правочини нікчемними, а відтак, і відсутність правових підстав для стягнення з відповідача заявленої позивачем суми сплачених лізингових платежів з урахуванням фінансових санкцій у розмірі 914 421,33 грн на підставі статей 1212, 1214, 625 ЦК, оскільки відповідні лізингові платежі позивачем було внесено на достатній правовій підставі - укладеному між сторонами договорі фінансового лізингу, який є невід'ємною частиною Генерального договору.

При цьому суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили обставини справи, правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, які їх регулюють, та правомірно відмовили у задоволенні позову.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Наведені у касаційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин.

Разом із тим, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків місцевого та апеляційного господарських судів, суд касаційної інстанції ураховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують установленого судом.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, яких у цьому випадку немає.

Ураховуючи наведені положення законодавства та обставини, установлені судом, зважаючи на межі перегляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 300 ГПК, колегія суддів зазначає, що оскаржені судові рішення постановлено із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому правових підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Чекмарьова Володимира Васильовича залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.11.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.06.2018 у справі № 910/22473/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: І.С. Міщенко

В.Г. Суховий