Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

26 червня 2019 року

Київ

справа №812/1813/17

адміністративне провадження №К/9901/49888/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Дашутіна І.В.,

суддів Шишова О.О., Яковенка М.М.,

розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Луганській області про визнання дій та бездіяльності неправомірними, стягнення винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції,

УСТАНОВИВ:

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Луганській області (далі - ГУНП в Луганській області), в якому просив визнати неправомірними дії та бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції за період з 07 листопада 2015 року до 21 січня 2016 року в сумі 13 526 грн 73 коп. та стягнути ці суми з ГУНП в Луганській області на користь позивача.

Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2017 року відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про залишення без розгляду зазначеної позовної заяви.

Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2017 року на часткове задоволення вказаного позову ОСОБА_1 стягнуто з ГУНП в Луганській області на користь позивача винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції за період з 07 листопада 2015 року по 21 січня 2016 року в сумі 12 515 грн 68 коп.

Ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2018 року рішення Луганського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2017 року скасовано, а позовні вимоги ОСОБА_1 до ГУНП в Луганській області про визнання дій та бездіяльності неправомірними, стягнення винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції залишено без розгляду.

Залишаючи без розгляду позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що позивач пропустив передбачений законом місячний строк звернення з позовом до суду, оскільки про порушення своїх прав дізнався у липні 2017 року після проведення остаточного розрахунку з ним, а з позовом звернувся до суду у листопаді 2017 року.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням апеляційного суду, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати оскаржуване рішення суду та залишити без змін рішення суду першої інстанції.

В обгрунтування касаційної скарги зазначає, що строк звернення до суду ним пропущений не був, оскільки він звернувся до суду в місячний строк з 30 жовтня 2017 року, - дня, коли він довідався про порушення його прав. Вказував також, що в силу частини 2 ст. 233 КЗпП України позивач не обмежений строком звернення до суду за заявленими ним вимогами.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову без змін.

Переглядаючи оскаржуване рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судом норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справи та відповідно до наказу від 11 липня 2017 року №486 о/с з 12 липня 2017 буз звільнений з ГУНП в Луганській області за власним бажанням.

В період служби позивач брав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції.

Відповідно до наказу від 28 липня 2017 року № 213 дск позивач вибув зі складу сил та засобів, які залучаються та беруть безпосередню участь в антитерористичній операції на території Луганської та Донецької областей, забезпечення її проведення

Остаточний розрахунок по грошовому забезпеченню з позивачем був проведений 31 липня 2017 року.

Свої вимоги, заявлені в адміністративному позові, поданому ОСОБА_1 до суду 01 грудня 2017 року, останній обгрунтовував тим, що відповідачем безпідставно не нараховано та не виплачено йому винагороду за безпосередню участь в антитерористичних операціях за період з 07 листопада 2015 року по 21 січня 2016 року у розмірі 13 526 грн 73 коп.

Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Частинами 1, 3 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) врегульовано, що адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Відповідно до ч. ч. 1, 5 ст. 122 КАС України (у редакції, що діяла після 15 грудня 2017 року) позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду визначені статтею 123 КАС України, згідно частинами 1, 3 якої у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху.

Якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Викладені вище та встановлені судами обставини свідчать про обізнаність позивача про порушення його прав внаслідок невиплати йому винагороду за безпосередню участь в антитерористичних операціях у липні 2017 року після проведення з ним остаточного розрахунку.

Разом із цим правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено Кодексом законів про працю України (відповідно до преамбули цього Кодексу).

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 Кодексу законів про працю України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Так, відповідно до частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Водночас згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Крім того, на підставі статті 2 Закону України «Про оплату праці» структуру заробітної плати можна визначити, беручи до уваги положення Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713), розробленої відповідно до Закону України від 17 вересня 1992 року N 2614-XII «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці й стандартів Системи національних рахунків (за змістом преамбули цієї Інструкції).

Відповідно до пункту 1.3 Інструкції № 114/8713 для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

При цьому, інші виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розділі 3 Інструкції № 114/8713, до якого виплати, з приводу яких заявлений позов, не входять.

З наведених норм чинного законодавства слідує, що щомісячна винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції за своєю правовою природою є заробітною платою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто ці виплати входять до структури заробітної плати.

Частиною другою статті 233 Кодексу законів про працю України врегульовано, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Тому позивач має право звертатися до суду з позовними вимогами про стягнення винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції без обмеження будь-яким строк.

За такого правового регулювання апеляційний суд прийшов до помилкового висновку про те, що до спірних правовідносин не застосовується положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, у звязку з чим безпідставно залишиш позовні вимоги ОСОБА_1 без розгляду.

Відтак, суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Відповідно до частини 1 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Керуючись статтями 341, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2018 року у даній справі скасувати, а справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Луганській області про визнання дій та бездіяльності неправомірними, стягнення винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції - направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Cуддя-доповідач І.В. Дашутін

Судді О.О. Шишов

М.М. Яковенко