Історія справи

Ухвала КАС ВП від 05.03.2018 року у справі №819/1420/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

24 вересня 2019 року

Київ

справа №819/1420/15

касаційне провадження №К/9901/27222/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Шипуліної Т. М.,

суддів: Бившевої Л. І., Хохуляка В. В.

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Тернопільській області на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 15.06.2015 (суддя Шульгач М. П. ) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14.09.2016 (головуючий суддя - Бруновська Н. В., судді: Матковська З. М., Улицький В. З. ) у справі №819/1420/15 (876/7297/15) за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Тернопільській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, повернення коштів, -

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 у травні 2015 року звернувся з позовом до Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Тернопільській області, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив скасувати податкові повідомлення-рішення від
31.12.2013 №0001692100 та від 19.02.2014 № 0001042100 та повернути кошти.

Тернопільський окружний адміністративний суд постановою від 15.06.2015 позов задовольнив. Скасував податкові повідомлення-рішення Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Тернопільській області від 31.12.2013 №0001692100 та від 19.02.2014 №
0001042100. Зобов'язав Тернопільську об'єднану державну податкову інспекцію Головного управління Державної фіскальної служби у Тернопільській області повернути фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 кошти в сумі 1080 грн., які добровільно були сплачені позивачем в рахунок погашення грошових зобов'язань за податковими повідомленнями-рішеннями від 31.12.2013 №0001692100 та від
19.02.2014 № 0001042100, або зарахувати таку суму в рахунок майбутніх податкових платежів позивача.

Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 14.09.2016 залишив постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 15.06.2015 без змін.

Тернопільська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Державної фіскальної служби у Тернопільській області звернулася до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 15.06.2015 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14.09.2016 та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

В обґрунтування своїх вимог відповідач посилається на порушення судами норм матеріального права, а саме: підпункту 49.8.1 пункту 49.8 статті 49, пункту
203.1 статті 203, пункту 223.2 статті 223 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Зокрема, наголошує на тому, що у поданій позивачем податковій звітності зі збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства за спірні періоди самостійно відображено реалізацію підприємцем алкогольних напоїв.

Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено такі обставини.

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 з 01.01.2012 перебуває на спрощеній системі оподаткування, що підтверджується відповідним свідоцтвом серії НОМЕР_1.

Тернопільською об'єднаною державною податковою інспекцією Головного управління Державної фіскальної служби у Тернопільській області проведено камеральні перевірки стосовно Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, за результатами яких складено акти:

від 23.12.2013 №3180/21-00/293510333 про порушення підпункту 49.8.1 пункту 49.8 статті 49, пункту 223.2 статті 223 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), які полягали у несвоєчасному поданні розрахунку суми збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства за червень 2013 року;

від 08.01.2014 № 25/21-00/293510333 про порушення підпункту 49.8.1 пункту 49.8 статті 49, пункту 223.2 статті 223 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), які полягали у несвоєчасному поданні розрахунку суми збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства за липень, серпень, вересень, жовтень 2013 року.

Так, за висновками податкового органу, граничний термін подання розрахунків зі збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства за червень, липень, серпень, вересень, жовтень 2013 року сплинув 22.07.2013,20.08.2013,20.09.2013,20.10.2013 та 20.11.2013 відповідно, утім позивач подав таку податкову звітність лише у грудні 2013 року.

На підставі зафіксованих в актах камеральних перевірок порушень податковим органом прийнято податкові повідомлення-рішення:

від 31.12.2013 №0001692100 про збільшення на підставі пункту 120.1. статті 120 Податкового кодексу України грошового зобов'язання за платежем: збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства в сумі 170 грн. штрафних (фінансових) санкцій;

від 19.02.2014 № 0001042100 про збільшення на підставі пункту 120.1. статті 120 Податкового кодексу України грошового зобов'язання за платежем: збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства в сумі 4080 грн. штрафних (фінансових) санкцій.

Задовольняючи позов у повному обсязі, судові інстанції виходили з того, що у позивача, який здійснює підприємницьку діяльність за спрощеною системою оподаткування як платник єдиного податку, не було обов'язку з подання звітності зі збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства. При цьому, встановивши, що позивачем добровільно здійснено часткову (в сумі 1080 грн. ) сплату грошових зобов'язань, визначених в оскаржуваних податкових повідомленнях-рішеннях, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність безпосереднього повернення такої суми на користь ОСОБА_1 або зарахування такої суми в рахунок майбутніх податкових платежів позивача.

Відповідно до підпункту 16 підрозділу 10 "Інші перехідні положення" Розділу ХХ "Перехідні положення" Податкового кодексу України тимчасово, до 1 січня 2018 року, встановлюється збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.

Платниками збору є суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності та підпорядкування, які реалізують в оптово-роздрібній торговельній мережі та мережі громадського харчування алкогольні напої та пиво.

Згідно з пунктом 223.2 статті 223 Податкового кодексу України платник податку з підакцизних товарів (продукції), вироблених на митній території України, та імпортер алкогольних напоїв та тютюнових виробів подає щомісяця не пізніше 20 числа наступного періоду контролюючому органу за місцем реєстрації декларацію акцизного податку за формою, затвердженою у порядку, встановленому пунктом 223.2 статті 223 Податкового кодексу України.

Неподання або несвоєчасне подання податкової звітності тягне за собою відповідальність, передбачену статтею 120 Податкового кодексу України.

Таким чином, за загальним правилом на платників збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства поширюється обов'язок із своєчасного (не пізніше 20 числа наступного місяця) подання податкової звітності з такого платежу.

Особливості справляння збору суб'єктами господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюються главою 1 розділу XIV Податкового кодексу України.

Відповідно до підпункту 3 підпункту 291.5.1 пункту 295.5 статті 295 Податкового кодексу України не можуть бути платниками єдиного податку суб'єкти господарювання (юридичні особи та фізичні особи - підприємці), які здійснюють виробництво, експорт, імпорт, продаж підакцизних товарів (крім роздрібного продажу паливно-мастильних матеріалів в ємностях до 20 літрів та діяльності фізичних осіб, пов'язаної з роздрібним продажем пива та столових вин).

Згідно з підпунктом 6 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з таких податків і зборів збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.

Згідно з підпунктом 7 підпункту 298.2.3 пункту 298.2 статті 298 Податкового кодексу України платники єдиного податку зобов'язані перейти на сплату інших податків і зборів, визначених підпунктом 7 підпункту 298.2.3 пункту 298.2 статті 298 Податкового кодексу України у разі здійснення видів діяльності, не зазначених у реєстрі платників єдиного податку, - з першого числа місяця, наступного за податковим (звітним) періодом, у якому здійснювалися такі види діяльності.

Системний аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що відсутність у фізичних осіб-підприємців, які перебувають на спрощеній системі оподаткування як платники єдиного податку, обов'язку з подання звітності зі збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства пов'язується із забороною здійснювати такими особами діяльності у формі реалізації підакцизних товарів, крім роздрібного продажу пива та столових вин.

При цьому, здійснення фізичною особою-підприємцем, яка перебуває у статусі платника єдиного податку, забороненого для такої системи оподаткування виду господарської діяльності не є підставою для висновку про те, що на таку особу не поширюється відповідальність за дії, пов'язані з провадженням вказаної діяльності.

Вимоги частин 4 та 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час вирішення спору в попередніх судових інстанціях), які кореспондують правилам частини 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15.12.2017), зобов'язують суд до активної ролі в судовому процесі, в тому числі до офіційного з'ясування всіх обставин справи і у відповідних випадках до витребування тих доказів, яких, на думку суду, не вистачає для належного встановлення обставин у справі, що розглядається.

Предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить установити при ухваленні судового рішення.

Як вбачається з доводів податкового органу, фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 самостійно подавалися розрахунки зі збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства з відображенням обсягів реалізації алкогольних напоїв за червень, липень, серпень, вересень та жовтень 2013 року.

Однак, судами не надано оцінку таким доводам відповідача.

Для вирішення питання про наявність/відсутність підстав для застосування до позивача відповідальності за правопорушення щодо несвоєчасного подання податкової звітності зі збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства судам у даному випадку необхідно було дослідити обставини щодо реалізації позивачем підакцизних товарів у спірних періодах.

Відтак, висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо безпідставності застосування до позивача штрафних (фінансових) санкцій за несвоєчасне подання звітності зі збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства з посиланням лише на беззаперечну відсутність у платників єдиного податку обов'язку з подання такої звітності у спірній ситуації не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права та всебічному, повному і об'єктивному дослідженні обставин справи.

Крім того, суд першої інстанції, вирішуючи позов в частині вимог про повернення коштів, виходив виключно з факту добровільної сплати позивачем частини (1080 грн. ) визначених спірними податковими повідомленнями-рішеннями грошових зобов'язань. При цьому, суд фактично визначив два альтернативних способи захисту: зобов'язати повернути фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 кошти в сумі 1080 грн. або зарахувати кошти в сумі 1080 грн. в рахунок майбутніх податкових платежів позивача.

У контексті вирішення справи в цій частині вимог суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що умови повернення платнику податків помилково та/або надміру сплаченої суми грошового зобов'язання передбачені статтею 43 Податкового кодексу України.

Питання дотримання позивачем визначеної процедури судами попередніх інстанцій не досліджувалося, а обставини щодо порушення відповідачем прав, свобод та інтересів фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 в частині повернення йому коштів в сумі 1080 грн. не з'ясовувалися.

Суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний перегляд судового рішення суду першої інстанції вцілому, не навів жодних доводів, за якими суд погодився/не погодився з висновками суду першої інстанції в цій частині вирішення спору.

Крім того, згідно з частинами 2 та 3 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до частинами 2 та 3 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених частинами 2 та 3 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України.

З огляду на викладене, право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов'язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема, коли повний та ефективний захист прав, свобод та інтересів неможливий у заявлений позивачем спосіб. При цьому такий вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява.

Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час вирішення спору в судах попередніх інстанцій) судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства, що регулює спірні правовідносини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону - на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), принципів верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи з урахуванням вимог статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню.

Рішення судів усіх інстанцій повинно бути гранично повним, зрозумілим, чітким, обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини з додержанням зазначеної послідовності.

Зрозумілість судового рішення полягає в логічному, чіткому, переконливому викладенні змісту рішення.

Згідно з положеннями пункту 2 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час вирішення спору в судах попередніх інстанцій) у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.

Відповідно до статті 163 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час вирішення спору в судах попередніх інстанцій) постанова суду першої інстанції включає, зокрема, резолютивну частину із зазначенням: висновку суду про задоволення адміністративного позову або про відмову в його задоволенні повністю чи частково.

Враховуючи викладене, резолютивна частина судового рішення є завершальною і відображає результат вирішення справи адміністративної юрисдикції, а тому повинна містити чіткі та вичерпні висновки щодо всіх вимог, які були предметом позову, зокрема, зобов'язання вчинити/утриматися від вчинення певних дій у спосіб, яким може бути захищено/відновлено порушене право. Граматична конструкція резолютивної частини судового рішення не повинна містити альтернативних наслідків вирішення спору/способів захисту (відновлення) порушеного права. У резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь щодо усіх вимог, які були предметом судового розгляду.

Судом першої інстанції порушено вищезазначені вимоги процесуального закону та викладено резолютивну частину судового рішення без дотримання положень, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України.

Своєю чергою, суд апеляційної інстанцій не здійснив перевірку правильності висновків суду першої інстанції по суті спору в частині вимог про повернення грошових коштів та не навів мотивів, з яких він виходив при прийнятті судового рішення в цій частині.

За правилами ж частини 2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Таким чином, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суди на підставі встановлених ним обставин та досліджених доказів, з урахуванням принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі, повинні дійти висновку про обґрунтованість/безпідставність заявлених позовних вимог з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Керуючись статтями 341, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Тернопільській області задовольнити частково.

Постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 15.06.2015 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14.09.2016 у справі №819/1420/15 (876/7297/15) - скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду Т. М. Шипуліна

Л. І. Бившева

В. В. Хохуляк