Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

25 липня 2018 року

Київ

справа № 820/4974/16

провадження № К/9901/16122/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2016 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого - Тітова О. М., суддів: Паненка О. В, Спиридонова М. О., та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого - Чалого І. С., суддів: Зеленського В. В., П'янової Я. В.,

в с т а н о в и в :

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області (далі - ГУ ДМС України в Харківській області), в якому просив:

скасувати рішення ДМС України від 31 серпня 2016 року № 4-16;

скасувати наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 20 квітня 2016 року № 62

зобов'язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначає, що він 31 березня 2016 року звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте отримав повідомлення 21 квітня 2016 року про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу від 20 квітня 2016 року №62, відповідно до якого заява ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач звернувся із скаргою до Державної міграційної служби України.

Проте, повідомленням від 09 вересня 2016 року № 60 Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, позивача повідомлено про рішення Державної міграційної служби України від 31 серпня 2016 року № 40-16 про відхилення скарги на рішення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Так, не погоджуючись із рішенням Державної міграційної служби України від 31 серпня 2016 № 40-16 позивач звернувся до суду.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2016 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії було задоволено частково :

скасовано рішення Державної міграційної служби України від 31 серпня 2016 року № 40-16.

скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 20 квітня 2016 року № 62.

У задоволенні іншої частини позовних вимог було відмовлено.

ДМС України, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просив суд апеляційної інстанції скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2016 року та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Судове рішення в частині відмови в задоволенні позову сторонами не оскаржувалося.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2016 року, апеляційна скарга залишена без задоволення, постанова Харківського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2016 року залишена без змін.

У касаційній скарзі ДМС України, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до Харківського окружного адміністративного суду .

В мотивування касаційної скарги вказує на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій, що ОСОБА_1 у своїй заяві про надання статусу біженця повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява .

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Сенегала, за національністю - сенегалець.

16 листопада 2011 року на підставі студентської візи позивач перетнув державний кордон України та у період з 2011 року по 2012 рік навчався у Харківському національному технічному університеті сільського господарства ім. Петра Василенка на підготовчому факультеті іноземних громадян.

Так, 31 березня 2016 року позивач звернувсь до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через зміну обставин, зазначених в попередніх зверненнях до міграційних органів, в мотивування чого зазначив, що він побоюється можливого переслідування із сторони влади Сенегалу.

За результатами розгляду заяви позивача, до ГУ ДМС України в Харківській складено висновок, яким встановлено, що заявник не навів достовірних фактів, які б свідчили про обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також загрози його життю через смертну кару, катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та серйозну особисту загрозу життю особи з причин загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини та не надав достатньої аргументації своїм побоюванням у разі повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідали б вимогам пунктам 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

На підставі рішення ДМС України від 31 серпня 2016 року № 4-16 повідомленням до ГУ ДМС України в Харківській від 21 квітня 2016 року № 27 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відсутні.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Харківський апеляційний адміністративний суд, погодившись з такими висновками суду першої інстанції, прийшов до висновку залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Верховний суд погоджується з такими висновками з огляду на таке.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закону).

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону:

біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Частиною шостою статті 8 Законурішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Частиною одинадцятою статті 9 Законупередбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, слід зазначити, що заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Проаналізувавши викладене вище колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку відносно позивача відповідачем не було встановлено об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право останньому на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.

Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з ч. 3 ст. 343 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Харківського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 02 березня 2017 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

Т. Г. Стрелець