Історія справи

Ухвала КАС ВП від 17.04.2018 року у справі №826/23650/15
Ухвала КАС ВП від 09.05.2018 року у справі №826/23650/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 грудня 2018 року

Київ

справа №826/23650/15

адміністративне провадження №К/9901/39178/18

№К/9901/39184/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Коваленко Н.В., судді Кравчука В.М., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк» ОСОБА_3, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, за участю третьої особи: Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення за касаційними скаргами Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» ОСОБА_3, ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва у складі судді Нагорянського С.І. від 22 січня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Шелест С.Б., Кузьмишина О.М., Пилипенко О.Є. від 21 лютого 2017 року,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2015 року ОСОБА_2 (далі - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк» ОСОБА_3 (далі - Уповноважена особа Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Дельта Банк», відповідач), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - ФГВФО, відповідач), за участю третьої особи Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» ОСОБА_3, у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації ПАТ «Дельта Банк» ОСОБА_3, оформлене наказом № 813 від 16 вересня 2015 року, у частині визнання нікчемним договору банківського вкладу, укладеного між позивачем та ПАТ «Дельта Банк» від 11 лютого 2015 року № 007-28614-110215, та застосування наслідків недійсності правочину;

- визнати протиправними дії Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації ПАТ «Дельта Банк» ОСОБА_3 та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо визнання нікчемним договору банківського вкладу, укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ «Дельта Банк» від 11 лютого 2015 року № 007-28614-110215, та застосування наслідків недійсності правочину;

- стягнути з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб матеріальну та моральну шкоду у розмірі 181200,98 грн, завдану протиправним рішенням та протиправними діями Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації ПАТ «Дельта Банк» ОСОБА_3 та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, які призвели до позбавлення права власності ОСОБА_2 на грошові кошти, що знаходились на банківських рахунках в ПАТ «Дельта Банк».

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного суду від 21 лютого 2017 року, адміністративний позов задоволено частково: визнано протиправними дії Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» ОСОБА_3 щодо визнання нікчемним договору банківського вкладу, укладеного між ОСОБА_2 та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» від 11 лютого 2015 року № 007-28614-110215 та застосування наслідків недійсності правочину; визнано протиправним та скасовано рішення Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» ОСОБА_3 оформлене наказом № 813 від 16 вересня 2015 року, у частині визнання нікчемним договору банківського вкладу, укладеного між позивачем та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» від 11 лютого 2015 року № 007-28614-110215 та застосування наслідків недійсності правочину.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що укладення фізичною особою договору банківського вкладу з банком не є таким, що порушує публічний порядок. Обставини незаконного заволодіння майном держави, юридичної особи є кримінально караним діянням, і належним доказом такого факту є відповідне рішення суду, яким буде встановлено обставини, що свідчать про факт(и) незаконного заволодіння майном держави, юридичної особи. Відсутність вказаних обставин та наявність незакінченого судовим розглядом кримінального провадження, порушеного за наслідком заяви Уповноваженої особи ФГВФО на ліквідацію банку про вчинення кримінального правопорушення (шахрайства), дає підстави стверджувати про необґрунтованість доводів відповідача щодо нікчемності укладеного правочину позивача з банком.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 січня 2016 року та постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, Уповноважена особа Фонду звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Не погоджуючись з постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 січня 2016 року та постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ОСОБА_2 звернулася з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу ОСОБА_2 подано 13 березня 2017 року, касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду - 17 березня 2017 року.

Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 19 квітня та від 15 травня 2017 року відкрито касаційні провадження у справі № 826/23650/15, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу.

Пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що Вищий адміністративний суд України діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду.

У відповідності з положенням пункту 11 частини другої статті 46, пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Пленум Верховного Суду постановою від 30 листопада 2017 року № 2 визначив, що днем початку роботи Верховного Суду є 15 грудня 2017 року. З цієї дати набрав чинності також Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, яким, зокрема, КАС України від 06 липня 2005 року № 2747-IV викладено у новій редакції.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 травня 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, суддею-доповідачем визначено суддю Берназюка Я.О., суддів Коваленко Н.В. та Кравчука В.М.

Ухвалами Верховного Суду від 16 квітня 2018 року прийнято до свого провадження касаційні скарги Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» ОСОБА_3, ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 січня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2017 року у справі № 826/23650/15.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що між позивачем (вкладник) та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір від 11 лютого 2015 року № 007-28614-110215 банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» у доларах США, предметом якого є залучення на вкладний (депозитний) рахунок грошових коштів в сумі 2000 доларів США на строк до 10 серпня 2015 року.

Відповідно до меморіального ордеру № 10082907 від 11 лютого 2015 року кошти у сумі 2000 доларів США надійшли на рахунок позивача шляхом перерахування з банківського рахунку позивача, відкритого у ПАТ «Дельта Банк».

На підставі постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року № 150 «Про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 02 березня 2015 року прийнято рішення № 51 «Про запровадження з 03 березня 2015 року тимчасової адміністрації та призначення Уповноваженої особи Фонду.

Уповноваженою особою Фонду на тимчасову адміністрацію у ПАТ «Дельта Банк» призначено ОСОБА_3.

Тимчасову адміністрацію запроваджено строком на 3 місяці з 03 березня 2015 року по 02 червня 2015 року.

Виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 71 від 08 квітня 2015 року «Про внесення змін до рішення виконавчої дирекції Фонду від 02 березня 2015 року № 51 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Дельта Банк», згідно якого тимчасову адміністрацію запроваджено строком на шість місяців з 03 березня 2015 року по 02 червня 2015 року включно.

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 02 жовтня 2015 року № 664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Дельта Банк» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 02 жовтня 2015 року № 181 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку».

Згідно з зазначеним рішенням розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Дельта Банк», призначено Уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «Дельта Банк», визначені статтями 37, 38, 51, частинами першою та другою статті 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI (далі - Закон № 4452-VI), провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків ОСОБА_3 на два роки з 05 жовтня 2015 року по 04 жовтня 2017 року включно.

На офіційному веб-сайті Фонду (http://www.fg.gov.ua) розміщено оголошення, що Фонд розпочне виплати вкладникам ПАТ «Дельта Банк» за Загальним реєстром (незалежно від часу закінчення строку депозитного договору) з 08 жовтня 2015 року.

Згідно Наказу Уповноваженої особи від 29 травня 2015 року «Щодо продовження роботи Комісії з перевірки вкладів фізичних осіб ПАТ «Дельта Банк» та створення Комісії з перевірки правочинів (договорів) за вкладними операціями ПАТ «Дельта Банк» № 408, визначено здійснити на підставі протоколів Комісій з перевірки вкладів фізичних осіб ПАТ «Дельта Банк», наданих в порядку, передбаченому пунктами 6 та 7 цього Наказу, перевірку правочинів (договорів) фізичних осіб, в т.ч. договорів банківського рахунку та договорів банківського вкладу (депозиту), вчинених (укладених) ПАТ «Дельта Банк» протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (в т.ч. договорів), що є нікчемними з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI.

16 вересня 2015 року винесено наказ Тимчасової адміністрації ПАТ «Дельта Банк» № 813 «Щодо заходів, пов'язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів) за вкладними операціями», яким було вирішено застосувати наслідки нікчемності до договорів банківського вкладу (депозиту), які мають ознаки нікчемності з підстав, визначених пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, у т.ч. й до договору, укладеного з позивачем.

З витягу з реєстру договорів вбачається, що 17 вересня 2015 року з рахунку позивача було здійснено зворотне перерахування 1999,95 доларів США на рахунок № НОМЕР_1, відкритий у ПАТ «Дельта Банк», що належить ОСОБА_7 у відповідності до договору № 020-28532-260412 від 26 квітня 2012 року з формулюванням підстави: «Часткове повернення коштів внаслідок застосування наслідків нікчемності договору банківського вкладу № 007-28614-110215 від 11 лютого 2015 року Наказу № 813 від 16 вересня 2015 року, за операцією від 11 лютого 2015 року, ID».

Тимчасова адміністрація ПАТ «Дельта Банк» листом від 23 вересня 2015 року № 8821/3269 письмово повідомила позивача про нікчемність договору банківського вкладу (депозиту) № 007-28614-110215 від 11 лютого 2015 року, укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ «Дельта Банк», згідно пункту 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі ОСОБА_2 вказує на те, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки тому, що відповідачами не доведено відсутність причинно-наслідкового зв'язку між протиправними діями і рішеннями відповідачів та шкодою, яка завдана позивачу. Крім того, позивач наголошує, що у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій не зазначена неможливість застосування норм законодавства щодо захисту права власності позивача. При цьому, суди у своїх рішеннях не заперечують наявності юридичного факту матеріальної шкоди, завданої позивачу, шляхом визнання нікчемним договору вкладу № 007-28614-110215 від 11 лютого 2015 року, що призвело до позбавлення позивача правомочності володіння, розпорядження та користування грошовими коштами, які знаходились на банківських рахунках позивача у ПАТ «Дельта Банк».

У касаційній скарзі Уповноважена особа Фонду вказує на те, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки тому, що за результатами перевірки, було вирішено питання про нікчемність спірного договору банківського вкладу, зокрема, як такого, що підпадає під ознаки нікчемності, визначені пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, оскільки за таким договором платником здійснено платіж на користь позивача, який надає такому платнику, як кредитору, переваги у вигляді: отримання за рахунок Фонду суми відшкодування більшої, ніж передбачена Законом № 4452-VI, а також надає такому платнику перевагу у вигляді можливості отримання грошових коштів позачергово та раніше за інших кредиторів банку, за рахунок виплати ФГВФО.

Від учасників справи відзиву на касаційні скарги не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частини четвертої статті 328 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (у редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 січня 2016 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2017 року відповідають не повністю, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника - Уповноваженої особи Фонду є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження ФГВФО, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлені, зокрема, Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; Закон № 4452-VI).

Частиною першою статті 3 Закону № 4452-VI визначено, що Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000,00 грн. Фонд не відшкодовує кошти: передані банку в довірче управління; за вкладом у розмірі менше 10 гривень; за вкладом, підтвердженим ощадним (депозитним) сертифікатом на пред'явника.

Згідно з положеннями статті 27 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Інформація про вкладника в переліку вкладників має забезпечувати його ідентифікацію відповідно до законодавства.

Протягом шести днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах «Урядовий кур'єр», «Голос України» та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону.

Гарантії Фонду є формою участі держави у системі гарантування вкладів фізичних осіб, передбаченої Законом № 4452-VI; для виконання Фондом відповідних зобов'язань можуть залучатися бюджетні кошти; рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодування сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб'єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків (статті 2, 25).

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що держава через відповідні фінансові та організаційні механізми бере активну участь та створює належні умови для функціонування відповідно до цього Закону системи гарантування вкладів фізичних осіб шляхом забезпечення фізичній особі, яка на момент прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, мала у такому банку вклад (від 10 грн), відшкодування суми коштів, зокрема, розміщених на цьому вкладі, включаючи нараховані відсотки, за рахунок коштів ФГВФО у межах суми, встановленої адміністративною радою Фонду, яка не може бути меншою 200000 грн.

Отже, Закон № 4452-VI пов'язує можливість реалізації права на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами з настанням таких обставин: 1) прийняття Національним банком України рішення про віднесення відповідного банку до категорії неплатоспроможних (у разі, якщо на дату прийняття такого рішення дія договору банківського вкладу закінчилась) або рішення про відкликання банківської ліцензії; 2) наявність на дату віднесення банку до категорії неплатоспроможних у фізичної особи банківського вкладу за договором, укладеним до вказаної дати; 3) наявність на зазначеному банківському вкладі фізичної особи коштів разом з нарахованими відсотками на суму не менше 10 грн; 4) включення уповноваженою особою Фонду фізичної особи до переліку вкладників банку, які мають право на відшкодування суми коштів за вкладами, з визначенням конкретної суми відшкодування; 5) затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстрів вкладників, які мають право на відшкодування сум коштів за банківськими вкладами, відповідно до складеного уповноваженою особою Фонду переліку вкладників.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, на дату прийняття Правлінням НБУ постанови від 02 березня 2015 року № 150 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» на депозитному рахунку ОСОБА_2, відкритому відповідно до договору банківського вкладу № 007-28614-110215 від 11 лютого 2015 року, знаходилась сума 2000 доларів США.

Кошти на депозитний рахунок позивача надійшли з рахунку іншої особи відповідно до меморіального ордеру № 10082907 від 11 лютого 2015 року.

Разом з тим, Уповноваженою особою Фонду позивача не було включено до переліку вкладників банку, які мають право на відшкодування суми вкладу за рахунок коштів ФГВФО.

Відповідно до частини першої статті 34 Закону № 4452-VI Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом, відповідно до пункту 16 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI, називається тимчасовою адміністрацією.

Відповідно до частини другої статті 34 Закону № 4452-VI не пізніше наступного робочого дня після початку тимчасової адміністрації Фонд розміщує інформацію про запровадження тимчасової адміністрації в банку на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет і не пізніше ніж через 10 днів публікує її в газетах «Урядовий кур'єр» або «Голос України».

Частинами третьою, п'ятою цієї статті також передбачено, що виконавча дирекція Фонду не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду. Уповноважена особа Фонду повинна відповідати вимогам, встановленим Фондом. Рішення про призначення уповноваженої особи Фонду доводиться Фондом до головного офісу банку та до кожного відокремленого підрозділу банку негайно.

Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

За частиною третьою цієї ж статті правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після початку процедури виведення Фондом банку з ринку, є нікчемними.

Закон № 4452-VI визначає порядок складання уповноваженою особою Фонду переліку вкладників, які мають право на відшкодування сум коштів за банківськими вкладами, а також підстави та умови, за наявності яких відшкодування суми коштів за банківським вкладом фізичним особам за рахунок коштів ФГВФО не здійснюється.

Так, згідно з положеннями статей 37, 38 Закону № 4452-VI Фонд або його уповноважена особа наділені повноваженнями щодо виявлення факту нікчемності правочинів шляхом здійснення перевірки вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою статті 38 цього Закону.

Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з підстав укладення банком правочинів (у тому числі договорів), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (пункт 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI).

Зі змісту даної норми вбачається, що пункт 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI не може бути застосованим до договору, укладеного між позивачем та ПАТ «Дельта Банк», оскільки на підставі цього договору у позивача не виникло переваг (пільг) стосовно інших кредиторів банку, а також умови цього договору не передбачають обов'язків банку перерахувати кошти або передати майно позивачу.

Відтак, метою пункту 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI є недопущення зменшення активів банку або якості (ліквідності) таких активів на шкоду інших кредиторів, а також захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією щодо застосування пункту 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, викладеною, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 910/14681/17, від 30 травня 2018 року у справі № 910/23036/16, від 23 жовтня 2018 року у справі № 804/6992/15.

Суд зазначає, що на позивача у цій справі поширюється конституційний принцип «для особи приватного права дозволено все, що не заборонено законом», який закріплений в частині першій статті 19 Конституції України та сформульований наступним чином: правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Тоді, як застосовуючи частину третю статті 38 Закону № 4452-VI,Фонд або його уповноважена особа зобов'язані дотримуватися положень частини другої статті 19 Конституції України відповідно до якої, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Забезпечуючи виконання статті 38 Закону 4452-VI відповідач, фактично, позбавлений дискреційних повноважень, під якими слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто, дискреційним є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.

Крім того, колегія суддів враховує, що відповідач не довів належними та допустимими доказами того, що у момент укладення договору банківського вкладу та здійснення транзакції ПАТ «Дельта Банк» щодо зарахування суми коштів на депозитний рахунок, позивач отримав перевагу стосовно інших вкладників банку та не обґрунтував, у чому така перевага полягала.

При виявленні нікчемних правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не на підставі рішення уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI) незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і прийняте відповідне рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. При цьому, перелік передбачених частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI підстав, за яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, є виключним. Положення статті 228 ЦК України не можуть бути застосовані уповноваженою особою Фонду при вирішення питання щодо віднесення правочинів до нікчемних для розширення переліку підстав нікчемності, визначених у частині третій статті 38 Закону № 4452-VI.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 826/1476/15. Верховним Судом також постановами від 10 травня 2018 році у справі № 826/20429/14, від 21 червня 2018 року у справі № 802/4016 та від 21 червня 2018 року у справі № 821/3601/15-а відмовлено у задоволенні заяви Уповноваженої особи ФГВФО про перегляд рішень суду касаційної інстанції 2016 та 2017 року, якими було задоволено позови фізичних осіб у відносинах, що є аналогічними до відносин у справі № 804/6992/15.

Колегія судів також враховує, що право громадянина на власність як важливий атрибут правової держави і демократичного суспільства закріплено в Конституції України, у якій установлено основні положення щодо власності (статті 13, 41, 142 та 143 Конституції України), закріплено рівність усіх суб'єктів права власності (статті 1 та 13 Конституції України), гарантії права власності та обов'язки власників (статті 13 і 41 Конституції України). Крім того, стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Поширення на грошові кошти, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника), режиму права власності підтверджується положеннями статей 1058, 1066 ЦК України та статей 8, 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», відповідно до яких, зокрема, власник рахунку має право у будь-який час розпоряджатися коштами, які перебувають на такому рахунку на умовах та у порядку, встановленому Законом та договором.

Дотримання прав вкладників банків передусім проявляється в законодавчих гарантіях повернення всієї суми вкладу та процентів на неї або доходів у іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором банківського вкладу (частина перша статті 1058 ЦК України). У разі визнання банку неплатоспроможним гарантією забезпечення прав вкладників є поетапне відшкодування, в порядку передбаченому законом, суми за вкладом: Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку; у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом, в порядку загальних правил відшкодування за процедурами ліквідації.

Аналогічна позиція була висловлена Пленумом Верховного Суду України в постанові від 03 липня 2015 року № 13.

Відповідно до позиції Конституційного Суду України, сформованої в Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, до обмеження прав належить звуження їх змісту й обсягу, проте сутність змісту основного права не може бути порушена. Крім того, у Рішенні від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що обмеження стосовно реалізації конституційних прав не можуть бути свавільними та несправедливими, мають установлюватися виключно Конституцією й законами, переслідувати легітимну мету, бути зумовленими суспільною необхідністю її досягнення, пропорційними й обґрунтованими.

Враховуючи вищенаведене, зміст статті 41 Конституції України поширюється на право вкладника - фізичної особи вимагати отримання відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанції про те, що відповідачем не доведено наявності правових підстав вважати договір банківського вкладу (депозиту) № 007-28614-110215 від 11 лютого 2015 року нікчемним та, відповідно, застосовувати наслідки нікчемності до даного договору, так само, як не доведено наявність інших правових підстав, визначених Законом № 4452-VI, для не включення ОСОБА_2 до переліку вкладників банку, які мають право на відшкодування суми вкладу за рахунок коштів ФГВФО, тобто Уповноважена особа Фонду, як суб'єкт владних повноважень та сторона у справі, всупереч вимогам частини другої статті 77 КАС України не довела правомірності своїх дій (рішень) у спірних правовідносинах з позивачем.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм матеріального права при вирішенні адміністративного спору про застосування наслідків нікчемності договорів банківського вкладу, укладених з ПАТ «Дельта Банк», викладена у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2018 року у справі № 826/685/16.

Колегія суддів виходить також з того, що виплативши вкладнику кошти, Фонд на таку ж саме суму стає кредитором банку третьої черги (пункт 3 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI). Відтак, твердження скаржника про те, що даний правочин спрямований на заволодіння державними коштами, є безпідставним, враховуючи також і те, що загальний обсяг зобов'язань банку не змінився.

Разом з тим, передчасним є висновок судів попередніх інстанцій у частині скасування рішення Уповноваженої особи Фонду, оформленої наказом, про визнання нікчемним договору банківського вкладу, у зв'язку із наступним.

Відповідно до правової позиції, що міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/12294/16, накази (рішення) про нікчемність правочинів не можуть встановлювати обов'язки для третіх осіб, зокрема, контрагентів Банку. Тому сам факт видання наказу про нікчемність правочину не може вважатися порушенням прав іншої сторони правочину. Велика Палата у цій справі дійшла висновку про помилкове ототожнення наказу Фонду з одностороннім правочином, що спричинило неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права в цій частині.

На цій підставі колегія суддів доходить до висновку, що наказ Уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину не може бути предметом судового оскарження, оскільки є внутрішнім виконавчо-розпорядчим рішенням, яке не створює жодних прав та обов'язків для третіх осіб, відповідно, видання такого наказу не може порушувати права останніх, а його сфера застосування обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.

Відтак, у частині скасування наказу Уповноваженої особи Фонду рішення судів попередніх інстанцій слід скасувати у силу вимог частини першої статті 351 КАС України та справу у цій частині закрити.

Стосовно доводів скаржника - ОСОБА_2 про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно залишили без задоволення позовні вимоги щодо відшкодування Уповноваженою особою Фонду матеріальної та моральної шкоди, заподіяної позивачу протиправним рішенням та діями, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, члені її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна.

Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Частиною першої статті 1167 цього Кодексу передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом (частина друга статті 1167 ЦК України).

Згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної ( немайнової) шкоди» моральна шкода може полягати у порушені права власності, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми при настанні інших негативних наслідків. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Під моральною шкодою законодавець розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі.

Пунктом 5 цієї постанови визначено, що при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди суду необхідно в кожній справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, з'ясувати наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача та вини останнього в її заподіянні. З'ясувати чим підтверджується факт заподіяння шкоди, чи фізичних страждань, якими обставинами чи діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій формі позивач оцінює заподіяну шкоду, з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Разом з тим, наведені позивачем обставини, не відносяться до випадків, які містяться у частині другій статті 1167 ЦК України; позивачем не доведено та не надано судам попередніх інстанцій відповідних доказів завдання їй моральної чи матеріальної шкоди, а також не наведено, з яких міркувань позивач виходила при визначені розміру шкоди.

На цій підставі колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позовної вимоги щодо стягнення з Уповноваженої особи Фонду суми відшкодування за заподіяння моральної та матеріальної шкоди позивачу, оскільки наявність такої шкоди, а також розмір відшкодування, не було доведено (обґрунтовано) належними та допустимими доказами.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Зокрема, відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини в справі «Золотас проти Греції» стаття 1 Протоколу № 1, яка має за головну мету захистити особу від будь-якого посягання держави на повагу до її майна, може також вимагати позитивних зобов'язань, відповідно до яких держава має вжити певних заходів, необхідних для захисту права власності, зокрема, якщо існує прямий зв'язок між заходом, якого заявник може правомірно очікувати від влади, і ефективним користуванням ним своїм майном (Zolotas v. Greece, № 66610/09). Подібний висновок викладений у рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Капітал Банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria, № 49429/99).

У справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський Суд з прав людини зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (пункт 35, № 68385/10 та № 71378/10).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду - задовольнити частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати у частині скасування наказу Уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочинів, а справу у цій частині - закрити; у іншій частині рішення судів попередніх інстанцій - залишити без змін.

Керуючись статтями 238, 341, 344, 349, 351, 355, 356, 359, пунктом 4 Перехідних положень КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» ОСОБА_3 задовольнити частково.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 січня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2017 року скасувати у частині визнання протиправним та скасування рішення Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» ОСОБА_3, оформлене наказом № 813 від 16 вересня 2015 року, про визнання нікчемним договору банківського вкладу, укладеного між ОСОБА_2 та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» від 11 лютого 2015 року № 007-28614-110215, та застосування наслідків недійсності правочину, а провадження у справі у цій частині закрити.

В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 січня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: Н.В. Коваленко

В.М. Кравчук