Історія справи

Ухвала КАС ВП від 01.01.2020 року у справі №826/2276/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2021 року

м. Київ

справа № 826/2276/18

адміністративне провадження № К/9901/36397/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Жука А. В.,

суддів: Білак М. В., Калашнікової О. В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу

за адміністративним позовом ОСОБА_1

до Міністерства юстиції України (відповідач-1), Центральної комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України (відповідач-2)

третя особа: Адміністрація Державної кримінально-виконавчої служби України

про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.09.2019 (суддя - Кузьменко В. А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.11.2019 (головуючий суддя - Оксененко О. М., судді - Лічевецький І. О., Мельничук В. П. )

ВСТАНОВИВ:

І. Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

1. У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України, Центральної комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, третя особа - Адміністрація Державної кримінально-виконавчої служби України, в якому просив суд скасувати рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України від 17.08.2017 про відмову позивачу у переведенні із Державної установи "Замкова виправна колонія ( №58)" до Полтавської установи виконання покарання ( №23) та зобов'язати відповідача повторно розглянути переведення засудженого до іншої установи виконання покарання.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що йому протиправно відмовлено у переведенні до Полтавської установи виконання покарань ( №23), оскільки при його прийнятті відповідачем порушено вимоги частини 1 статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України та Керівні принципи поводження із засудженими, Мінімальні стандарти поводження із засудженими ООН, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.09.2019, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від
19.11.2019 адміністративний позов задоволено повністю.

Скасовано рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України від
17.08.2017 в частині відмови ОСОБА_1 у переведенні із Замкової виправної колонії ( №58) до Полтавської установи виконання покарання ( №23).

Зобов'язано Центральну комісію Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 щодо переведення засудженого до іншої установи виконання покарання.

Встановлено Центральній комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України строк у десять днів з дня набрання рішенням суду законної сили для подання звіту про виконання рішення.

Попереджено Центральну комісію Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України про можливість застосування заходів, передбачених частиною 2 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України.

4. Суд першої інстанції виходив з того, що у спірному рішенні Центральною комісією Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України не наведено жодних законних підстав, не обґрунтовано відмову позивачу у переведені до іншої установи відбування покарань, та оскільки матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження доводів відповідача щодо відсутності вільних місць для тримання такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі у Полтавській установі виконання покарань ( №23), тому наявні підстави для задоволення позовних вимог.

5. Суд дійшов висновку про те, що відповідач помістив позивача до віддаленої колонії, всупереч загальній нормі, викладеній у статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, згідно з якою він мав відбувати покарання у тій області, де знаходиться його дім. При цьому суд зазначив, що хоча національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, однак, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв'язків повинні братись до уваги.

6. Також, суд першої інстанції вказав, що станом на момент вирішення спору питання переведення для відбування покарання з однієї установи виконання покарань до іншої засуджених до довічного позбавлення волі належить до повноважень Центральної комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, що є підставою для зобов'язання останньої розглянути повторно переведення засудженого ОСОБА_1 до іншої установи виконання покарання, та організаційні зміни у структурі Міністерства юстиції України та створення Центральної комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України не є підставою позбавлення права позивача на розгляд його клопотання повторно.

7. Суд апеляційної інстанції погодився з зазначеними висновками, і також вказав, що позивач, уродженець і житель міста Комсомольська (нині - м. Горішні Плавні) Полтавської області, просив перевести його не до будь-якої установи виконання покарань, а до Полтавської установи виконання покарання ( №23), максимально наближеної до його місця проживання до засудження та до місця постійного проживання близьких родичів та членів сім'ї засудженого, з якими останній має бажання підтримувати родинні стосунки, що наразі є ускладненим через значну відстань. Разом з тим, належної оцінки вказаним обставинам при визначенні місця відбування покарання позивача відповідачем надано не було та оскаржуване рішення жодним чином не обґрунтоване з огляду на вплив місця відбування покарання засудженим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву на неї

8. У грудні 2019 року Міністерством юстиції України подано касаційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.09.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.11.2019. У касаційний скарзі відповідач-1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

9. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували того, що відповідно до ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії, однак у клопотанні про переведення до іншої колонії позивача не наведено обставин, які б перешкоджали його подальшому відбуванню покарання в державній установі Замкова виправна колонія №58.

10. Скаржник вказує, що підставою для відмови у задоволенні зазначеного клопотання стала відсутність вільних місць для тримання такої категорії осіб як засуджені до довічного позбавлення волі, а також відсутність підстав передбачених ч. 2 ст. 93 КВК України.

11. Відзиву на касаційну скаргу не подано, що у відповідності до ч. 4 ст. 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Рух адміністративної справи в суді касаційної інстанції

12. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.12.2019 для розгляду справи №826/2276/18 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Жук А. В., судді - Білак М. В., Калашнікова О. В.

13. Ухвалою Верховного Суду від 27.01.2020 відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, встановлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

14. Ухвалою Верховного Суду від 16.06.2021 відмовлено Міністерству юстиції України у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.09.2020 та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.11.2020 у справі №826/2276/18.

15. Ухвалою Верховного Суду від 16.06.2021 адміністративну справу призначено до судового розгляду у попередньому судовому засіданні.

ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи

16. ОСОБА_1, засуджений до довічного позбавлення волі з 25.11.2005, відбуває покарання в Замковій виправній колонії ( №58), що знаходиться у м. Ізяслав Хмельницької області.

17.20 червня 2017 року до Міністерства юстиції України надійшло, зокрема, клопотання ОСОБА_1 про переведення його із Замкової виправної колонії ( №58) до Полтавської установи виконання покарань ( №23) для подальшого відбування покарання, як найбільш наближеної установи до місця проживання його рідних.

18. У відповідності до заяви позивача та колективного звернення його батьків ОСОБА_2, ОСОБА_3 та брата - ОСОБА_4, останні просили перевести ОСОБА_1 до Полтавської установи виконання покарання ( №23) відповідно до місця проживання близьких родичів, на підтвердження чого долучено копії паспортів громадянина України та довідок про місце проживання, з яких вбачається, що останні зареєстровані по АДРЕСА_1.

19. Крім того, з клопотанням від 29.06.2017 про переведення позивача звернулась ОСОБА_5 - сестра позивача, яка зареєстрована та проживає у АДРЕСА_2, мотивуючи його тим, що батьки позивача проживають у Полтавській області, часто хворіють та не мають фізичної і матеріальної можливості відвідувати сина в місті Ізяслав Хмельницької області. Значна відстань від місця проживання його близьких до місця його відбування покарання є перешкодою у спілкуванні засудженого з рідними.

20. За результатами розгляду зазначеного клопотання рішенням Центральної комісії Міністерства юстиції України від 17.08.2017 №3.14/8-2017 відмовлено позивачу у переведені його до Полтавської установи виконання покарань ( №23), враховуючи відсутність підстав, передбачених частиною 2 статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України та вільних місць для тримання такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі.

ІІІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування

(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

21. Конституція України

21.1. Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

22. Кримінально-виконавчий кодекс України

22.1. Згідно з ч. 2 ст. 7 КВК України засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених Конституцією України, законами України і встановлених вироком суду.

22.2. Згідно з ч. 6 ст. 57 КВК України допускається переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого для розміщення засудженого за місцем проживання його близьких родичів за наявності поважних причин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цьому виправному центрі. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, за поданням адміністрації виправного центру, погодженим з начальником відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, та спостережною комісією.

22.3. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 93 КВК України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого.

Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

23. Положення про Міністерство юстиції України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України №228 від 02.07.2014

23.1. Пунктом 1 Положення передбачено, що Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, зокрема, у сфері виконання кримінальних покарань та пробації.

23.2. Відповідно до п. 3 Положення основними завданнями Мін'юсту, серед іншого, є: забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації; забезпечення формування системи наглядових, соціальних, виховних та профілактичних заходів, які застосовуються до засуджених та осіб, узятих під варту; контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених та осіб, узятих під варту.

23.3. Підпунктом 95-8 п. 4 Положення Мін'юст відповідно до покладених на нього завдань визначає вид установи виконання покарань, у якій відбуватимуть покарання засуджені до позбавлення волі, здійснює розподіл, переводить їх та осіб, узятих під варту, з однієї установи до іншої.

24. Положення про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їхнього переведення, затверджене наказом Міністерства юстиції України №680/5 від 27.02.2017

24.1. Пунктом 2 розділу ІV Положення встановлено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання без зміни умов тримання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої за межами зони діяльності міжрегіонального управління здійснюється за рішенням центральної комісії.

24.2. Згідно з п. 3 розділу ІV Положення переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої з підстави "відповідно до його місця проживання до засудження" здійснюється на підставі клопотання засудженого, підпис якого засвідчується керівником адміністрації установи виконання покарань. До клопотання додаються довідка з особової справи засудженого, копії паспортного документа (або іншого документа, що посвідчує особу) та документа, що підтверджує реєстрацію місця проживання або місця перебування до засудження.

24.3. Пунктом 4 розділу ІV Положення передбачено, що переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої з підстави "відповідно до місця постійного проживання близьких родичів та/або членів сім'ї засудженого" здійснюється на підставі клопотання засудженого або близького родича чи члена сім'ї засудженої особи. Підпис засудженого на клопотанні засвідчується керівником адміністрації установи виконання покарань. У клопотанні про переведення має міститися додаткова інформація щодо всіх близьких родичів і членів сім'ї засудженого відповідно до ступеня їхнього спорідненості та місця їхнього постійного проживання. До клопотання про переведення додаються довідка-витяг з особової справи засудженого, копії паспортних документів засудженої особи та близьких родичів чи членів сім'ї засудженої особи, а також оригінали або нотаріально засвідчені копії довідки про реєстрацію місця проживання або місця перебування близького родича чи члена сім'ї, який звернувся з клопотанням, документів, що підтверджують наявність родинних стосунків (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо). До свідоцтва про народження дитини засудженого додатково додаються довідка про реєстрацію місця проживання або місця перебування дитини та інформація служби у справах дітей за місцем проживання дитини та за місцем проживання засудженого про позбавлення або поновлення його батьківських прав.

25. Положення про центральну, міжрегіональну комісії та комісію слідчого ізолятора з питань визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, ті їх переведення, затверджене наказом Міністерства юстиції України №680/5 від 27.02.2017

25.1. Пунктом 2 Розділу I Положення передбачено, що комісії у своїй діяльності керуються Конституцією і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства юстиції України, а також Положенням про визначення виду колонії.

25.2. Відповідно до пункту 3 розділу I Положення центральна комісія є колегіальним органом, що утворюється у Міністерстві юстиції України, який розглядає скарги на рішення міжрегіональних комісій, здійснює направлення для відбування покарання окремо визначених осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту чи обмеження волі, їх переведення для відбування покарання з однієї установи виконання покарань до іншої.

Основними завданнями центральної комісії є, зокрема, розгляд питань про переведення засуджених з однієї установи виконання покарань до іншої за межами зони діяльності одного міжрегіонального управління згідно з вимогами статей 57, 93 КВК України.

25.3. Пунктами 1,2,5 розділу IV Положення встановлено, що у своїй діяльності комісії керуються Конституцією України та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та Законів України, актами Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, іншими актами законодавства, Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №228 від 02.07.2014, вироком суду, а також цим Положенням та матеріалами про особу засудженого.

IV. Позиція Верховного Суду

26. За приписами ч. 1 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

27. Оцінюючи обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

28. Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі у Замковій виправній колонії №58, що знаходиться в м. Ізяслав Хмельницької області. При цьому, його батьки - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1.

29. Колегія суддів Верховного Суду вважає, що воля позивача перевестися до іншої виправної колонії, наближеної до місця проживання його рідних, обумовлена бажанням підтримувати сімейні стосунки, що наразі є ускладненим через значну відстань.

30. Касаційним судом відхиляються доводи касаційної скарги про те, що у Полтавській установі виконання покарань №23 були відсутні вільні місця для тримання такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі, оскільки жодних доказів на підтвердження цього факту надано не було, та вказані доводи вже були спростовані судами попередніх інстанцій.

31. Також, Верховний Суд зазначає, що спірне рішення не містить чітко визначених підстав для відмови у задоволенні клопотання позивача про переведення його до іншої установи відбування покарань та обґрунтування його прийняття, за виключенням лише посилання на норму частини 2 статті 93 КВК України та відсутністю вільних місць для тримання такої категорії осіб, як засудженні до довічного позбавлення волі, що в контексті встановлених обставин у справі не свідчить про його достатню мотивованість та обгрунтованість.

32. Таким чином, всупереч приписам частини 2 статті 71 КАС України відповідачем не доведено правомірності прийняття своїх рішень.

33. Крім того, Верховний Суд при прийнятті рішення враховує практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої:

- Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Оспіна Варгас проти Італії" (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98, від 6 квітня 2000 року);

- проте абсолютно неприйнятним є позбавлення засудженого усіх прав за статтею 8 Конвенції лише на підставі його статусу як особи, що відбуває покарання за вироком суду (див., наприклад, рішення у справі "Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії" (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви № 11082/06 та 13772/05, п. 836, від 25 липня 2013 року)"

- важливим елементом права ув'язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв'язків з його близькими (див., наприклад, рішення у справі "Мессіна проти Італії" ( № 2) (Messina v. Italy (no. 2", заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х);

- тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім'ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім'ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя (див., наприклад, згадане рішення у справі "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), пп. 78 та 103-104);

- хоча Суд погодився з тим, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв'язків повинні братись до уваги (див., наприклад, згадане рішення у справі "Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії" (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), пп. 836-838 та 850).

34. Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі. У своїй практиці ЄСПЛ визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин і перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їхньої волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя. Тому Суд не заперечує, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, проте розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних і соціальних зв'язків повинні братись до уваги.

Аналогічних правових висновків Верховний Суд дійшов, зокрема, у постановах від
19.01.2021 у справі № 826/7728/17, від 19.03.2020 у справі №826/13693/18 та від
23.10.2019 у справі №822/190/18.

35. Таким чином, Верховний Суд визнав доводи, викладені в касаційній скарзі, такими, що не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та фактично зводяться до переоцінки встановлених обставин справи.

36. З огляду на викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанції є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.09.2019 та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.11.2019 відсутні.

37. Згідно зі ст. 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

38. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

39. З огляду на результат касаційного перегляду справи, судові витрати перерозподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2019 року у справі № 826/2276/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.

СуддіА. В. Жук М. В. Білак О. В. Калашнікова