Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 380/764/21

адміністративне провадження № К/990/102/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Блажівської Н.Є.,

суддів: Гончарової І.А., Ханової Р.Ф.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Марта-Транс"

на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2021 року (судді Глушко І.В., ДовгаО.І., Запотічний І.І.,)

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Марта-Транс"

до Головного управління ДПС у Львівській області як відокремленого підрозділу Державної податкової служби України

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

В С Т А Н О В И В:

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.1. Короткий зміст позовних вимог

Товариство з обмеженою відповідальністю "Марта-Транс" (надалі також - Позивач, ТОВ «Марта-Транс») звернулось до суду із позовом до Головного управління ДПС у Львівській області як відокремленого підрозділу Державної податкової служби України (надалі також - Відповідач), в якому просило визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення-рішення від 5 січня 2021 року №00000030901.

В обґрунтування позову Позивач зазначив, що зафіксовані у акті перевірки висновки, на підставі який прийнято спірний у справі індивідуальний акт, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, адже переміщення пального у спеціалізованому резервуарі без отримання ліцензії не суперечить вимогам статті 15 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального» (надалі також - Закон №481).

1.2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 8 липня 2021 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення про застосування фінансових санкцій від 5 січня 2021 року №00000030901.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що спірне податкове повідомлення рішення не ґрунтується на положеннях частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України), оскільки до отримання ліцензії Позивач пальне зберігавв орендованому автомобілі. Відповідач при проведенні фактичної перевірки не витребовував первинні документи у позивача, акт складено на підставі довідки директора ТОВ «Марта-Транс», де викладено відповідні пояснення, які не є первинними документами в розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», їх наявність чи відсутність не є підставою не визнавати факт проведення господарських операцій, що посвідчені належно складеними первинними документами на їх виконання. Отже, Відповідачем не доведено та не надано жодних належних, достатніх та допустимих доказів, які б свідчили про порушення Позивачем вимог Закону №481.

Суд апеляційної інстанції, не погоджуючись із висновками суду першої інстанції, постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2021 року апеляційну скаргу Відповідача задовольнив, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 8 липня 2021 року у справі №380/764/21 скасував; в задоволенні адміністративного позову ТОВ "Марта-Транс" відмовив.

Ухвалюючи постанову, суд апеляційної інстанції вказав, що суб`єкт господарювання, який використовує транспортний засіб паливозаправник (бензовоз) з метою зберігання пального, повинен отримати ліцензію на зберігання пального на місце (територію), де знаходиться паливозаправник (бензовоз), як ємність, що використовується для зберігання пального відповідно до вимог Закону №481. Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції погодився із висновками контролюючого органу про те, що Позивач у порушення статті 15 Закону №481 здійснював зберігання ПММ без отримання відповідної ліцензії.

1.3. Короткий зміст касаційної скарги та відзиву на неї

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, Позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, та зазначаючи про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, просив скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2021 року у адміністративній справі №380/764/21 та залишити в силі рішення Львівського окружного адміністративного суду від 8 липня 2021 року.

У відзиві на касаційну скаргу Відповідач з доводами та вимогами скаржника не погоджувався, просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанцій - без змін.

2. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Як свідчать обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, ТОВ «Марта-Транс» зареєстроване як юридична особа 9 жовтня 2019 року,основним видом діяльності є: 49.41 Вантажний автомобільний транспорт.

Відповідачем проведено фактичну перевірку Позивачем, за результатами якої складено акт перевірки від 7 грудня 2020 року №13/2393/09.01/43279030, згідно з висновками якого останнім допущено порушення вимог частини першої статті 15 Закону України "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах та пального".

Фактичною підставою висновків Відповідача про порушення Позивачем наведеної норми стали твердження про те, що останнім здійснювалось зберігання пального за відсутності ліцензії на право зберігання пального виключно для власних потреб.

На підставі акта перевірки винесено податкове повідомлення-рішення від 5 січня 2021 року №00000030901, яким застосовано штрафні санкції на суму 500000,00 грн.

3. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

3.1. Доводи Позивача (особи, яка подала касаційну скаргу)

Вказуючи про допущення судом апеляційної інстанції порушень норм матеріального та процесуального права Позивач вважає, що отримувати ліцензію на право зберігання пального суб`єкт господарювання повинен тільки для стаціонарних цистерн/ємностей. Зазначене вбачається як з визначення термінів «місце зберігання пального», «зберігання пального», так і з переліку документів, які слід надати для отримання ліцензії на право зберігання пального, адже надати такий перелік документів для пересувних ємностей та транспортних засобів неможливо, оскільки останні не є нерухомим майном та не мають чіткої прив`язки до місця (території).

Враховуючи наведені у касаційній скарзі вимоги законодавства, Позивач вважає, що він не повинен був отримувати ліцензію на право зберігання пального, якщо таке пальне було завантажене не у стаціонарні паливні баки.

Позивач стверджує, що оскільки держава не виконала свій обов`язок із запровадження чіткого порядку отримання ліцензії у разі знаходження пального у пересувних місцях зберігання, що сприяло б юридичній визначеності у правовідносинах, які стосуються майнових інтересів суб`єктів господарювання, то негативні наслідки у вигляді штрафу не можуть покладатися на платника податків.

Крім іншого, в індивідуальній податковій консультації, наданій Державною фіскальною службою України 15 серпня 2019 року №3814/6/99-99-12-02-02-15/ІПК, зазначено, що у розумінні Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального» суб`єкту господарювання необхідно отримувати ліцензію лише для здійснення зберігання пального у стаціонарних цистернах/ємностях.

Крім того, Позивач вважає, що судом апеляційної інстанції не враховано надані у ході судового розгляду докази, відповідно до яких підтверджується, що 22 листопада 2019 року між ТОВ «Марта-Транс» та ПП «ОККО-БІЗНЕС КОНТРАКТ» укладено договір, на підставі якого останній передав нафтопродукти, масла (мастила) та авто хімію (надалі - товар) у власність Позивачу. При цьому, оскільки ПП «ОККО-БІЗНЕС КОНТРАКТ» позбавлене можливості здійснити безпосередню заправку автомобілів, 1 квітня 2020 року між ТОВ «Марта-Транс» та ПП «АГРОФІРМА «ЛУГОВЕ» укладено договір оренди транспортного засобу марки КАМАЗ, модель 4310, 1989 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , тип ТЗ ПАЛИВОЦИСТЕРНА-С, із якого у той ж день відбувалась заправка автомобілів, що перебувають у володінні чи користуванні ТОВ «Марта-Транс», та який після заправки повертався.

Враховуючи вищенаведені обставини, як вважає Позивач, суд апеляційної інстанції безпідставно прийшов до висновку про необхідність отримання ліцензії на зберігання пального у паливоцистерні, оскільки пальне, отримане від ПП «ОККО-БІЗНЕС КОНТРАКТ», із орендованої паливоцистерни заправлялось у автомобілі, що перебувають у володінні чи користуванні ТОВ «Марта-Транс», що, у свою чергу, не є місцем зберігання пального в розумінні ЗУ «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного іплодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального», тому видача ліцензійна право зберігання пального на транспортний засіб вимогами чинного законодавства не передбачена.

3.3. Доводи Відповідача (особи, що подала відзив на касаційну скаргу)

Вважаючи рішення суду апеляційної інстанції таким, що ухвалене з дотриманням норм процесуального та матеріального права, стверджує, що з огляду на зміст законодавчих положень під діяльністю зі зберігання пального, яка потребує ліцензії, розуміється діяльність зі зберігання пального: на об`єктах містобудування, які підлягають прийняттю їх в експлуатацію; які розташовані на конкретній земельній ділянці; з використанням машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки. Суб`єкти господарювання, які отримують пальне для власних потреб та зберігають його для використання в господарській діяльності, зобов`язані отримувати ліцензію в органах ДПС. Законом №481 окреслений чіткий перелік місць зберігання палива, для яких не потрібна ліцензія, і це місця зберігання, які використовуються конкретними суб`єктами.Також дозволяється зберігання пального без отримання ліцензії в паливних баках транспортних засобів (технологічного обладнання) та у споживчій тарі ємністю до 5 літрів включно, отримане від виробника або особи, яка здійснила розлив у таку тару.

В усіх інших випадках, в силу прямої норми частини першої статті 15 Закону №481, зберігання пального дозволяється виключно за наявності ліцензії, отриманої на кожне місце зберігання. При цьому, у Законі №481не встановлено окремих застережень щодо місткості, розміщення, характеристик обладнання та/або ємностей, що використовуються для зберігання пального.

Підставою для висновків податкового органу щодо зберігання пального ТзОВ «Марта - Транс» без отримання відповідної ліцензії слугували результати фактичної перевірки, якими встановлено, що відповідно до довідки, яка була надана директором ТОВ «Марта-Транс», Позивач у своїй господарській діяльності використовує два резервуари ємністю 9500 л кожен для зберігання дизельного пального. На залишку станом на 26 листопада 2020 року в резервуарі знаходилось дизельне паливо в кількості 2000 л.

На спростування висновків акта перевірки Позивач покликається, що отримане протягом квітня - травня 2020 року, тобто до отримання відповідної ліцензії, дизельне пальне не зберігалось у спеціальних визначених законом місцях для зберігання пального, а заправлялось в орендований автомобіль ТЗ КАМАЗ (паливо цистерна-С) та в подальшому використовувалось виключно для заправки транспортних засобів, що перебувають у його володінні та користуванні.

За висновками, наведеними у відзиві на касаційну скаргу, суб`єкту господарювання, який використовує транспортний засіб паливозаправник (бензовоз) з метою доставки та зберігання пального, необхідно отримати ліцензію на зберігання пального на місце (територію), де знаходиться паливозаправник (бензовоз), як ємність, що використовується для зберігання пального відповідно до вимог Закону №481.

Отже, враховуючи вищевикладене, Відповідач стверджує, що транспортний засіб (у цьому випадку паливозаправник (бензовоз)) не є місцем зберігання пального в розумінні Закону №481, тому видача ліцензій на право зберігання пального на транспортний засіб - паливозаправник не передбачено. При цьому ліцензію на право зберігання пального слід отримувати на місце, на якому розташований паливозаправник, як ємність, яка використовується для зберігання пального.

Отож, приймаючи до уваги встановлені фактичні обставини щодо зберігання пального без належної на те ліцензії (протягом періоду з квітня по травень 2020 року (до видачі ліцензії)), ГУ ДПС у Львівській області вказує на те, що ним правомірно, на підставі, в межах повноважень та у визначений чинним законодавством спосіб прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення від 5 січня 2021 року №00000030901, яким накладено фінансові санкції в розмірі 500 000 грн.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

4.1. Оцінка доводів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

Переглядаючи судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

Так, основні засади державної політики щодо регулювання виробництва, експорту, імпорту, оптової і роздрібної торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим та зерновим дистилятом, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, дистилятом виноградним спиртовим, спиртом-сирцем плодовим, біоетанолом, алкогольними напоями, тютюновими виробами та пальним, забезпечення їх високої якості та захисту здоров`я громадян, а також посилення боротьби з незаконним виробництвом та обігом алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального на території України врегульовані Законом України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального».

У статті першій цього Закону надано визначення таких термінів:

місце зберігання - місце, яке використовується для зберігання спирту, або приміщення, яке використовується для зберігання алкогольних напоїв та тютюнових виробів, відомості про місцезнаходження якого внесені до Єдиного державного реєстру місць зберігання;

місце зберігання пального - місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування;

зберігання пального - діяльність із зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) із зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик;

ліцензія (спеціальний дозвіл) - документ, що засвідчує право суб`єкта господарювання (у тому числі іноземного суб`єкта господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) на провадження одного із зазначених у цьому Законі видів діяльності протягом визначеного строку.

За змістом статті 15 Закону №481 суб`єкти господарювання (у тому числі іноземні суб`єкти господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) отримують ліцензії на право оптової торгівлі пальним та зберігання пального на кожне місце оптової торгівлі пальним або кожне місце зберігання пального відповідно, а за відсутності місць оптової торгівлі пальним - одну ліцензію на право оптової торгівлі пальним за місцезнаходженням суб`єкта господарювання (у тому числі іноземного суб`єкта господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) або місцезнаходженням постійного представництва.

Ліцензії на право зберігання пального видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем розташування місць зберігання пального терміном на п`ять років.

Суб`єкт господарювання (у тому числі іноземний суб`єкт господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) має право зберігати пальне без отримання ліцензії на право зберігання пального в місцях виробництва пального або місцях оптової торгівлі пальним чи місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримані відповідні ліцензії.

Ліцензія на право зберігання пального не отримується на місця зберігання пального, що використовуються:

підприємствами, установами та організаціями, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевого бюджету;

підприємствами, установами та організаціями системи державного резерву;

суб`єктами господарювання (у тому числі іноземними суб`єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) для зберігання пального, яке споживається для власних виробничо-технологічних потреб виключно на нафто- та газовидобувних майданчиках, бурових платформах і яке не реалізується через місця роздрібної торгівлі.

Роздрібна торгівля алкогольними напоями (крім столових вин) або тютюновими виробами або пальним може здійснюватися суб`єктами господарювання (у тому числі іноземними суб`єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) всіх форм власності, у тому числі їх виробниками, за наявності у них ліцензій на роздрібну торгівлю.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що у разі здійснення суб`єктами господарювання всіх форм власності діяльності із зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) із зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик на території (місці), де розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування, такому суб`єкту господарювання необхідно буде отримувати ліцензію на право зберігання пального, крім випадків, передбачених Законом № 481, коли така ліцензія не отримується.

Отже, обставина здійснення суб`єктом господарювання діяльності із зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) із зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик на території (місці), де розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування, для цілей перевірки наявності правових підстав для притягнення до відповідальності за відсутність ліцензії на право зберігання пального входить до предмету доказування для цілей вирішення цього спору.

Разом з тим, у межах цієї справи, судами не перевірено чи здійснював Позивач діяльність із зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб).

Так, у ході судового розгляду Позивач стверджував, що фактично як такої діяльності зі зберігання пального ним не здійснювалось, оскільки:

1. на орендованому транспортному засобі (паливозаправник (бензовоз)) відбувалось лише транспортування придбаного пального до місця знаходження Позивача;

2. пальне одразу після поставки відвантажувалось шляхом переміщення (заправки) в баки власних та орендованих транспортних засобів для здійсненнясвоєї господарської діяльності, а (паливозаправник (бензовоз)) повертався орендодавцю.

На підтвердження зазначених обставин, як стверджував Позивач, він надавав як при поданні заперечень на акт перевірки, так і під час судового розгляду такі копії документів: договору купівлі-продажу пального, накладних на поставку пального від 3 квітня 2020 року, від 28 квітня 2020 року та від 13 травня 2020 року; договору щодо оренди транспортного засобу (паливоцистерни); актів прийому-передачі транспортного засобу від 3 квітня 2020 року, від 28 квітня 2020 року та від 13 травня 2020 року; товарно-транспортних накладних щодо постачання паливоцистерни пустої від орендодавця до Позивача та від нього від 3 квітня 2020 року, від 28 квітня 2020 року та від 13 травня 2020 року; накладних-вимог на відпуск (внутрішнє переміщення) матеріалів від 3 квітня 2020 року, від 28 квітня 2020 року та від 13 травня 2020 року; свідоцтв про реєстрацію прапорних засобів, на які відпускалось придбане та транспортоване на транспортному засобі (паливозаправник (бензовоз)) пальне.

Поряд із цим, як зміст рішення суду першої інстанції, так і зміст рішення суду апеляційної інстанції не дає підстав для висновку, що суди, ухвалюючи рішення, належним чином встановили обставини щодо здійснення Позивачем діяльності зі зберігання палива, як такої, що вимагає отримання ліцензії.

Так, суд першої інстанції вказував фактично, що зберігання на орендованому автомобілі пального не буде вважатись ліцензійною діяльністю, а суд апеляційної інстанції вважав, що така діяльність зі зберігання підлягає ліцензуванню. Однак, як підтверджується матеріалами справи, Позивач стверджував, що відповідне пальне не зберігалось в орендованому транспортному засобі, а в той же день з орендованого транспортного засобу переміщувалось в паливні баки інших автомобілів (належних йому як на праві власності так і на праві оренди) з метою ведення власної господарської діяльності.

Перевірка та встановлення наведених вище обставин має значення для правильного вирішення спору, оскільки останні безпосередньо впливають на встановлення чи спростування наявності у Позивач обов`язку щодо отримання ліцензії.

При цьому, згідно з частиною другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

За змістом частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд повинен: визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.

Принцип всебічного, повного та об`єктивного дослідження доказів судом при розгляді адміністративної справи закріплений частиною першою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначений принцип передбачає, зокрема, всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України).

Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими та електронними доказами; висновками експертів, показаннями свідків.

Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати з власної ініціативи (частина третя статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

З урахуванням викладеного, керуючись нормами права, що підлягають застосуванню у даній справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Суд наголошує, що виконання завдань адміністративного судочинства залежить від встановлення адміністративним судом у справі об`єктивної істини та правильного застосування норм матеріального та процесуального права. Відомості про обставини справи, на підставі яких суд приймає відповідне рішення по суті, повинні бути достовірними, достатніми, належними та допустимими.

4.2. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частинами першою та другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб.

Згідно з частиною другою статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Колегія суддів вважає, що порушення норм процесуального та матеріального права, допущені судами, дають підстави для направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з`ясувати всі фактичні обставини справи, з перевіркою їх належними та допустимими доказами та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення із наведенням відповідного правового обґрунтування в частині прийняття чи відхилення доводів учасників справи.

Керуючись статтями 3 345 353 355 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Марта-Транс" задовольнити частково.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 8 липня 2021 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 2 грудня 2021 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя Н.Є. Блажівська

Судді І.А. Гончарова

Р.Ф. Ханова