Історія справи

Ухвала КАС ВП від 28.01.2018 року у справі №813/901/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

14 березня 2018 року

Київ

справа №813/901/16

адміністративне провадження №К/9901/6744/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Шарапи В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу № 813/901/16

за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служба України (далі також - ДМС України, відповідач), за участю третьої особи - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі також - ГУ ДМС України у Львівській області, Управління, третя особа) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду прийняту 25 травня 2016 року у складі колегії суддів: головуючого - Хоми О.П., суддів: Кравціва О.Р., Кухар Н.А., та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду постановлену 25 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: головуючого - Качмара В.Я., суддів: Гінди О.М., Ніколіна В.В.,

в с т а н о в и в :

У березні 2016 року ОСОБА_2 (далі також - позивач) звернулося до суду з адміністративним позовом, в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 17 лютого 2016 року №24-16 про відмову у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що оскаржуване рішення відповідача прийнято без урахування того, що позивач, будучи громадянином Сирії та перебуваючи за її межами, в Україні, не може повернутися у країну свого походження та змушений шукати захисту в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали у нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров'я, зумовлені внутрішнім збройним конфліктом, в умовах якого існує загроза загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини. З посиланням на пункти 39-42, 65 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН, статтю 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Методичні рекомендації УВКБ ООН по міжнародному захисту осіб, які шукають притулок з Сирії, вказує на те, що відповідач формально підійшов до прийняття рішення від 17 лютого 2016 року №24-16, без належної оцінки інформації про країну походження позивача та побоювань останнього, тому таке є протиправним і підлягає скасуванню.

Львівський окружний адміністративний суд постановою від 25 травня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року, позов задовольнив повністю.

Визнав протиправним та скасував рішення Державної міграційної служби України від 17 лютого 2016 року №24-16 про відмову у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язав Державну міграційну службу України визнати громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на те, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій були винесені з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки судів не відповідають обставинам справи, просив скасувати їх рішення та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Аргументуючи вимоги касаційної скарги відповідач зазначав, що у позивача відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважає оскаржуване рішення законним та не вбачає підстав для повторного розгляду заяви позивача. Просив відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (далі - КАС України) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суди встановили, що позивач ОСОБА_2 є громадянином Сирійської Арабської Республіки, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Дані про особу встановлено на підставі закордонного паспорта громадянина Сирійської Арабської Республіки НОМЕР_1, виданого 29 вересня 2008 року Aleppo-Center (дійсний до 28 вересня 2014 pоку).

23 липня 2015 року ОСОБА_2 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області з власноручно заповненою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Причиною звернення ОСОБА_2 зазначив не можливість повернення у країну громадянської приналежності Сирію у зв'язку з тим, що зараз там йде війна. За словами ОСОБА_2, влада країни заставлятиме його воювати проти мирного населення, чого він не хоче робити, оскільки це ставить під загрозу його життя.

Під час співбесіди 11 серпня 2015 року ОСОБА_2 повідомив, що не користується захистом Сирії і не може повернутися у країну свого походження по причині того, що там йде війна і влада країни буде примушувати його воювати проти мирного населення.

З матеріалів справи №2015 LV0010 на підставі наявних у ній документів встановлено наступні факти стосовно позивача.

ОСОБА_2 народився у м. Алеппо, Сирія. До виїзду із країни походження проживав за адресою: АДРЕСА_1. Рідна мова - арабська, вільно володіє російською мовою, розуміє українську. Освіта - середня: закінчив 9 класів середньої школи міста Алеппо (район аль-Шаар). В країні походження ОСОБА_2 працював завгоспом на фірмі «Аль-Шагаба» (1999-2004 pp., м. Алеппо).

Вперше ОСОБА_2 прибув в Україну в 2008 році як представник компанії, яка займалася продажем меблевих тканин в Сирії, після перебування 4-5 місяців повернувся в Сирію.

ОСОБА_2 покинув країну походження у квітні 2009 року літаком Дамаск - Київ.

В Україну в'їхав законно 11 квітня 2009 року на підставі туристичної візи НОМЕР_2, виданої в Дамаску Посольством України в Сирійській Арабській Республіці (дійсна з 07 квітня 2009 року до 07 травня 2009 року).

Відповідно до відміток у національному паспорті ОСОБА_2 УГІРФО ГУ МВС України у Харківській області двічі продовжувало йому термін перебування на території України: спочатку до 07 серпня 2009 року, а потім до 07 жовтня 2009 року.

Подальше перебування ОСОБА_2 на території України було незаконним.

В Україні у 2009 році у місті Керчі (АР Крим) ОСОБА_2 разом із компаньйоном відкрив кафе-бар «Абдулла», який був зареєстрований на його партнера Абдуллу, де працював поваром до 2012 року.

Постановою Керченського міського суду АР Крим від 06 лютого 2012 року у справі №108/1229/12 ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 204 Кодексу України про адміністративні правопорушення з накладенням адміністративного стягнення у вигляді штрафу в сумі 2550 гривень. Цією постановою встановлено, що відносно ОСОБА_2 було прийнято рішення від 24 січня 2012 року №16/Х-1 про видворення за межі України, яким зобов'язано до 20 лютого 2012 року залишити територію України, та заборонено в'їзд в Україну терміном на 3 роки.

Вироком Керченського міського суду АР Крим від 19 квітня 2012 року у справі №108/3255/12 ОСОБА_2 визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 122 Кримінального кодексу України (далі - КК України) і призначено йому покарання із застосуванням статті 69 КК України у вигляді штрафу у розмірі 1190 гривень.

Вироком Керченського міського суду АР Крим від 12 грудня 2012 року у справі №108/10596/12 ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 121, частиною другою статті 263 КК України та призначено покарання за сукупністю злочинів у вигляді шести років позбавлення волі.

ОСОБА_2 відбував покарання у Житомирській виправній колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Житомирській області з 21 серпня 2012 року до 21 травня 2015 року.

Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 10 липня 2014 року у справі №295/8957/14-к на підставі статті 6 Закону України від 8 квітня 2014 року «Про амністію в 2014 році» ОСОБА_2 було скорочено наполовину невідбуту частину покарання, призначеного вироком від 12 грудня 2012 року.

Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 13 травня 2015 року у справі №295/5031/15-к ОСОБА_2 звільнено від подальшого відбування покарання у виді позбавлення волі, призначеного вироком Керченського міського суду АР Крим від 12 грудня 2012 року, умовно-достроково на 01 рік 01 місяць 07 днів.

Згідно відповіді начальника сектору Укрбюро Інтерполу ГУМВС України у Львівській області від 28 серпня 2015 року, ОСОБА_2 станом на 28 серпня 2015 року не значиться серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу.

Управління СБУ у Львівській області у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області та за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_2 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2015 LV0010 від 29 грудня 2015 року, містить загальний висновок по справі про те, що заява ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованою та має ознаки зловживання (задля легалізації) процедурою надання притулку в Україні, а відповідно немає підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

17 лютого 2016 року ДМС України прийняла рішення № 24-16, яким підтримала висновок ГУ ДМС України у Львівській області про відмову ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Про зазначене рішення позивача повідомлено повідомленням № 57 від 15 березня 2016 року.

Рішення ДМС України від 17 лютого 2016 року № 24-16 та дії ГУ ДМС України у Львівській області є предметом оскарження з підстав формального підходу до його прийняття та без належної оцінки інформації про країну походження позивача і побоювань останнього.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що відповідачем не подано належних доказів правомірності прийнятого Рішення, а встановлені судом фактичні обставини справи спростовують висновки відповідача про відсутність передбачених п.13 частини першої статті 1 Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI) підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту та свідчать про їх помилковість. Суди попередніх інстанцій виходили із того, що ситуація в країні походження позивача підтверджує побоювання останнього стати жертвою тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, а тому є всі підстави для зобов'язання ДМС визнати Громадянина особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховний Суд висновки судів попередніх інстанцій вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом № 3671-VI.

Згідно п.13 частини першої статті 1 цього Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Як встановлено у частині п'ятій статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частинами першою та сьомою статті 7 цього Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45,66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 16 березня 2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова) інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Водночас, при перевірці правдоподібності тверджень заявника, третя особа за результатами аналізу інформації по країні походження з відкритих джерел (http://www.unian.ua/world/1209703-teroristi-idil-zahopili-blizko-70-teritorji-irijiinoboronirf.html, http://www.refworld.org.ru/docid/562f4ale312.html,http://www.hrw.org/ru/worldreport/2015/country-chapters/268202, http://www.refworld.org.ru/docid/561cd6de0.html) визнала, що викладені позивачем твердження про ситуацію збройного конфлікту в країні його походження не викликають сумніву і є достовірними та правдоподібними.

При перевірці відповідності заяви вимогам п.13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, Управління, визнало, що конфлікт у САР характеризується високою інтенсивністю загального насилля. У цьому контексті серйозні порушення прав людини є поширеним явищем і існує реальний ризик застосування поводження, забороненого статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), тому у разі повернення до Сирії заявнику буде загрожувати ризик зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і 3 Конвенції.

Висновок Управління містить посилання на конкретні факти, викладені у таких джерелах:

а) «На школи, ринки і житлові будинки в Сирії падають бочкові бомби», «AmnestyInternational», 05.05.2015 (http://www.seaodnva.uci/world/na-shkolv-rynki-i-zhilve-doma-v-sini-padavut-bochkovve-boinby-amnestv- international-613163.html);

б) «Сирійський уряд і його союзники бомблять цивільні об'єкти». Центр новин ООН, 02.12.2015 (http://www.refworld.oriz.ги/с1оеісІ/566045442);

в) «Сирія: з наближенням зими гуманітарна ситуація погіршується», Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), 03.12.2015 (http://www.refworld.org.ru/docid/566697e94.html);

г) Доповідь «Права людини у сучасному світі: Сирія (2014/15), «AmnestyInternational»,24.02.2015 (http://www.refworld.orft.ru/dodd/54f45da84.html).

Управління зазначає, що позивач виїхав із Сирії у квітні 2009 року, тобто до конфлікту, який почався у березні 2011 року, що підтверджується інформацією по країні походження).

Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що навіть якщо позивач прибув в Україну не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з економічних причин, це не може впливати на результат розгляду його заяви, оскільки ситуація в країні суттєво змінилася після його виїзду. Таким чином, заявник може вважатися особою, яка залишилася в Україні внаслідок висловленої ним загрози.

Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно Конституції України.

Право на життя і заборона катувань також закріплені в наступних ратифікованих Україною міжнародних договорах:

1. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 р., зокрема стаття 3: «Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань».

2. Конвенція, стаття 2: «Право кожного на життя охороняється законом»; стаття 3: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

Норми Конвенції тлумачаться в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ; Суд).

Практика використання рішень ЄСПЛ врегульована Законом України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», статтею 17 якого визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною другою статті 8 КАС встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження.

Так, ЄСПЛ у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Верховний Суд погоджується з висновками судів, що існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози позивачу зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і 3 Конвенції в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є загальновідомим фактом, який визнано Управлінням.

Встановлені судом фактичні обставини свідчать, що на підставі інформації по країні походження позивача Управління встановило достовірність та правдоподібність тверджень заявника про збройний конфлікт в Сирії, який характеризується високою інтенсивністю загального насилля та супроводжується серйозними порушеннями прав людини, дійшло висновку про існування реального ризику застосування поводження, забороненого статтями 2 та 3 Конвенції, чим фактично підтвердило відповідність заяви позивача вимогам п.13 частини першої статті1 Закону № 3671-VI, тобто наявність умов визнати Громадянина особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналізуючи встановлені судами фактичні обставини справи, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що відповідач безпідставно погодився з висновком третьої особи про відсутність встановлених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваного Рішення.

Відповідачем не подано належних доказів правомірності прийняття Рішення.

Щодо посилань відповідача на той факт, що суд першої інстанції при винесенні рішення про зобов'язання відповідача надати позивачу статус особи, яка потребує додаткового захисту, вийшов за межі позовних вимог, і тим самим перебрав на себе виключні повноваження державного органу, до компетенції якого віднесено питання надання іноземцям та особам без громадянства такого статусу, Верховний Суд зазначає наступне.

У п.5 постанови Пленуму ВАСУ від 20 травня 2013 року № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі» передбачено, що відповідно до частини другої статті 11 КАС суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. При цьому слід ураховувати, що в такому разі в мотивувальній частині рішення суд повинен навести відповідне обґрунтування.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п.9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції в мотивувальній частині свого рішення навів достатньо повне та належне обґрунтування такого, посилаючись на п.25 Постанови, який вказує, що відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відтак, суд обрав правильний спосіб захисту порушених прав позивача, вказавши, що за обставин справи, що розглядається не має потреби у повторному розгляді заяви позивача, оскільки це не забезпечить належного захисту його прав. Тому твердження відповідача є необґрунтованими та такими, що не заслуговують на увагу суду.

Відповідач у касаційній скарзі також зазначає, що суд першої інстанції, обравши спосіб захисту прав позивача, описаний раніше, тим самим перебрав на себе виключні повноваження державного органу, до компетенції якого віднесено питання надання іноземцям та особам без громадянства такого статусу. Проте, такі твердження скаржника є невірними з огляду на таке.

Стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами ЄСПЛ виробив позицію, за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди мають проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питання правового спору (п. 111 рішення від 31 липня 2008 року у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки» (CASE OF DRUZSTEVNI ZALOZNA PRIA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC); п. 157 рішення від 21 липня 2011 року у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (CASE OF SIGMA RADIO TELEVISION LTD. v. CYPRUS).

Із наведеного вище випливає, що орган міграційної служби повинен мотивувати своє рішення (висновок) і суд має право контролювати обґрунтованість такого рішення, тобто наведення органом міграційної служби доказів на підтвердження обставин, які вважає встановленими. Ненадання таких доказів є підставою для визнання рішення органу міграційної служби необґрунтованим, а, відтак, - протиправним.

Право особи на доступ до суду, згідно з Конвенцією, зокрема, включає такий аспект, як право на розгляд справи судом із «повною юрисдикцією» тобто, судом що має достатні та ефективні повноваження щодо повторної (після адміністративного органу) оцінки доказів; встановлення обставин, які були підставою для прийняття оскарженого адміністративного рішення; належного поновлення прав особи за результатами розгляду справи по суті (рішення ЄСПЛ у справах OBERMEIER v. AUSTRIA, GRANDE STEVENS v. ITALY).

Аналізуючи встановлені судами обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, щодо обґрунтованості позовних вимог, та щодо їх задоволенні.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 25 травня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

В. М. Шарапа