Правова доктрина Venire contra factum proprium: зміст та практика правозастосування

Доктрина venire contra factum proprium (лат. non concedit venire contra factum proprium – «ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці») бере свій початок ще з римського права та є одним із проявів загального принципу добросовісності (bona fides), який вимагає від учасників цивільних правовідносин чесної, послідовної та передбачуваної поведінки.

Зміст зазначеної доктрини полягає у тому, що учасник правовідносин, який своїми заявами, діями або бездіяльністю сформував у іншої особи обґрунтовані очікування щодо певного розвитку правовідносин, не вправі без достатніх правових підстав змінювати власну позицію, якщо така зміна суперечить принципу добросовісності та завдає шкоди іншій стороні.

Нормативною основою застосування цієї доктрини в Україні є, насамперед, пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України, відповідно до якого однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність, положення частини третьої статті 13 ЦК України щодо недопустимості зловживання цивільними правами, а також частини третьої статті 509 ЦК України, відповідно до якої зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Водночас, принцип добросовісності поширюється не лише на матеріальні, а й на процесуальні правовідносини. Так, відповідно до частини першої статті 44 Цивільного процесуального кодексу України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, а зловживання процесуальними правами не допускається.

Саме тому особа не може спочатку своїми діями підтверджувати існування певного права чи правовідносин, отримувати від цього відповідні переваги, а згодом, залежно від зміни власних інтересів, посилатися на протилежне лише з метою уникнення виконання обов'язків або отримання процесуальної чи майнової вигоди. Така поведінка суперечить принципам правової визначеності, справедливості та добросовісності.

Верховний Суд послідовно сформував правову позицію щодо застосування доктрини venire contra factum proprium, надавши їй наступне визначення.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 квітня 2021 року в справі № 910/9351/20, зазначено, що:

“Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium лежить принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них”.

Аналіз практики Верховного Суду свідчить про те, що недобросовісною у розумінні доктрини venire contra factum proprium є, насамперед, непослідовна та суперечлива поведінка особи, яка не відповідає її попереднім заявам, діям чи бездіяльності, якщо інший учасник правовідносин обґрунтовано покладався на таку поведінку та діяв, виходячи з неї.

Читайте статтю: Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) в судовій практиці

Так, Верховний Суд виходить із того, що суперечливою та такою, що не відповідає принципу добросовісності, є поведінка особи, яка спочатку своїми діями підтверджує існування певного права, правочину чи правовідносин, приймає їх виконання, користується отриманими правами або перевагами, а згодом, залежно від зміни власних інтересів, починає заперечувати їх існування, дійсність чи правові наслідки виключно з метою отримання більш вигідного для себе результату.