Як відомо, Україна з 2014 р. перебуває у стані збройного конфлікту, з окупацією країною-агресором частини української території, на якій залишились, у тому числі, матеріали кримінальних проваджень стосовно досить великого числа осіб. Частина цих проваджень перебувала на стадії досудового розслідування, частина – на стадії судового розгляду. І однією з проблем вітчизняного правозастосування є невизначеність як статусу цих осіб, так і перспективи належного юридичного врегулювання цього статусу. При спробі примусити прокуратуру чи суд прийняти остаточне процесуальне рішення у таких провадженнях, відповідні державні органи зазвичай посилаються на фактичну неможливість це зробити, з причини відсутності у їх розпорядженні відповідних матеріалів кримінальних проваджень.
Читайте статтю: Екзотичні можливості закриття кримінального провадження через несвоєчасне складання обвинувального акту та сплив строків досудового розслідування
Водночас, що з огляду на принцип презумпції невинуватості, відсутність доказів вини є тотожною невинуватості особи у вчиненні злочину. При цьому законодавство не розрізнює причини, з яких докази вини відсутні (у тому числі з причини їх втрати стороною обвинувачення), а правові наслідки в таких випадках є однаковими, а саме – відсутність доказів вини повинно призвести до безумовного виправдання особи, або до закриття справи за відсутністю доказів для доведення винуватості особи, і вичерпанню можливості їх отримати. З іншої сторони, у більшості випадків є достатні підстави вважати, що матеріали кримінальних скоріше за все остаточно втрачені (повністю, або частково), і навіть якщо вони збереглися, то не можна з впевненістю назвати дату деокупації відповідних територій.
Тому можна дійти висновку, що відповідні справи взагалі ніколи не будуть вирішені, і особа має всі шанси довічно залишитись у статусі обвинуваченого, або підозрюваного - з відповідними обмеженнями, та репутаційними втратами.
Окремо слід зазначити, що принцип верховенства права у рішеннях ЄСПЛ щодо України стосується вимог «якості» закону та юридичної визначеності. Це означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170)). ЄСПЛ у своєму рішенні по справі «Лелас проти Хорватії» заява № 55555/08, п.74, від 20 травня 2010 року, відзначив, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Це означає, що законодавча невизначеність щодо процесуального статусу особи в ситуаціях, коли держава фактично не в змозі завершити кримінальне провадження, не може надавати стороні обвинувачення можливість нехтувати конституційними правами громадянина, зокрема правом на презумпцію невинуватості, і права на розгляд своєї справи у розумні строки.
Читайте статтю: Про особливості закриття справи через закінчення строків давності
У підсумку слід зазначити, що діюче кримінально-процесуальне законодавство України не надає особі реальної можливості захистити свої права у таких випадках, тобто домогтися прийняття остаточного процесуального рішення.
Водночас, існує можливість вимагати за це компенсації від держави.
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У справі «Нечай проти України» від 01.07.2021 р. (Заява № 15360/10) предметом розгляду ЄСПЛ була надмірна тривалість кримінального провадження, яке не було завершене виправданням обвинуваченого. Зокрема, у п.57, п.72, п.73, п.79 рішення у цій справі зазначається, що заявник скаржився на те, що провадження щодо нього тривало понад десять років. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець заявник скаржився на відсутність у його розпорядженні ефективних засобів юридичного захисту, які б дозволяли йому прискорити провадження щодо нього. Отже, було порушено статтю 13 Конвенції.
Читайте статтю: Проблеми встановлення вини особи при закритті справ про адміністративні правопорушення у зв’язку із закінченням на момент розгляду справи строків, передбачених КУпАП
Блог