Встановлення неповного робочого часу в умовах карантину: головний біль робітників чи роботодавців?

Запровадження карантину, а також пов’язаних з ним обмежувальних заходів, вплинуло чи не на весь бізнес України. Суттєвих утисків зазнали всі - від малого до великого суб’єкта господарювання. Деякі з них повністю зупинили свою діяльність, а деякі з останніх сил намагаються підтримувати виробництво в умовах обмежень.

Скрутна ситуація бізнесу має свій безпосередній вплив на самих українців, адже внаслідок зупинення діяльності – багато хто був вимушений піти у відпустку за свій рахунок, а більшість - взагалі втратило роботу.

Наразі, роботодавці шукають варіанти виходу із скрутного фінансового становища та уникнення масового безробіття.

В тому числі, шляхом зменшення оплати праці тим небагатьом працюючим, на підставі встановлення неповного робочого часу на підприємстві.

Такі дії з боку роботодавця обґрунтовані необхідністю скоротити видатки, адже прибутків за часи карантину в більшості суб’єктів господарювання практично не було.

Читайте статтю: Порушення правил щодо карантину людей. Аналіз судової практики

Отже, пропоную розглянути як відбувається встановлення неповного робочого часу в умовах карантину.

Чи є дії роботодавця по запровадженню неповного робочого часу правомірними?

Чим регулюється питання переведення на неповний робочий час працівника та який порядок?

Торкнемось теми простою та можливості запровадити його в умовах карантину та в посткарантинному періоді.

Отже, питанню встановлення неповного робочого часу присвячена стаття 56 Кодексу законів про працю України (надалі також – «КЗпП України»), відповідно до якої неповний робочий день або неповний робочий тиждень встановлюється за угодою між працівником і власником як при прийнятті на роботу, так і згодом.