Принцип правової визначеності та зміни судової практики

У цій публікації торкаюся деяких актуальних проблем тлумачення та застосування норм права Верховним Судом. Будучи суддею цього Суду, я не маю на меті поставити під сумнів законність його рішень. Навпаки, з великою повагою ставлюся до своїх колег та їхнього права мати інший погляд на відповідні питання. Це нормальний для демократичного суспільства шлях формування правових доктрин і судової практики. Тому єдиною моєю метою, коли я говоритиму про ті чи інші спірні питання в судовій практиці, є започаткування чи підтримання аргументованої та цивілізованої наукової дискусії з важливих питань, які, на мою думку, потребують вирішення (сподіваючись на те, що колись це буде зроблено).

Принцип правової визначеності є фундаментальною складовою верховенства права і означає, що закони та правові акти повинні бути ясними, передбачуваними й доступними для розуміння громадянами. Цей принцип добре розвинений у практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), який послідовно вказує на значущу роль судової практики для забезпечення передбачуваності закону.

Читайте статтю: Правова визначеність: основні принципи та практика Європейського суду

Наприклад, у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ визнав, що «при оцінці чіткості» положення закону, який визначає підстави дисциплінарної відповідальності, «має існувати розумний підхід, оскільки загальне формулювання actus reus таких правопорушень є питанням об’єктивної необхідності. У протилежному випадку законодавчий акт не буде всебічно охоплювати питання та вимагатиме постійного перегляду та внесення змін, щоб відповідати новим обставинам, що виникають у практиці… У цьому відношенні Суд нагадує, що наявність конкретної і послідовної практики тлумачення відповідного положення закону була фактором, який призвів до висновку щодо передбачуваності зазначеного положення (див. … рішення у справі Goodwin v. the United Kingdom, п. 33). Хоча цей висновок був зроблений у контексті системи загального права, тлумачення, здійснюване судовими органами, не може недооцінюватися й у системах континентального права при забезпеченні передбачуваності законодавчих положень. Саме ці органи повинні послідовно тлумачити точне значення загальних положень закону та розсіювати будь-які сумніви щодо його розуміння (див., mutatis mutandis, рішення у справі Gorzelik and Others v. Poland, п. 65…)» (1).

У справі «Вєренцов проти України» ЄСПЛ зауважив, що «як би чітко не було положення сформульоване, у будь-якій галузі права, включно з кримінальним правом, існуватиме неминучий елемент судового тлумачення. Завжди існуватиме потреба у роз’ясненні нечітких норм або тих, що потребують пристосування до обставин, що змінюються. З іншого боку, хоча визначеність є вкрай необхідною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а закон повинен бути здатним встигати за обставинами, що змінюються. Відповідно багато законів неминуче сформульовані у термінах, що тією чи іншою мірою є нечіткими, та тлумачення й застосування яких є питанням практики… Функція здійснення правосуддя, закріплена за судами, полягає саме у подоланні сумнівів щодо тлумачення, що залишаються…» (2).

Дійсно, навіть не заглиблюючись у давню дискусію стосовно того, чи створює судова влада через свої рішення норми права, не можна не помітити, що практика Верховного Суду в деяких питаннях має вирішальне значення при визначенні того, як необхідно діяти в тій чи іншій ситуації.

Наведу приклади з нещодавньої практики Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов’язань сторонами в повному обсязі, крім «збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, – не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю / внесення змін до такого договору щодо збільшення ціни за одиницю товару. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії». Однак на практиці результат тлумачення цієї норми різними суб’єктами був протилежним:

1. одні вважали, що в разі коливання ціни товару на ринку сторони договору про закупівлю можуть неодноразово, але не частіше одного разу на 90 днів (крім передбачених цим пунктом винятків), домовлятися про збільшення ціни до 10 % кожного разу, тобто загальне збільшення ціни після кількох таких змін може перевищувати 10 %;
2. на думку інших, скільки б разів під час дії договору про закупівлю сторони не змінювали ціну товару в бік збільшення (наприклад, кожні 90 днів на 1, 2, 3 і т. д. відсотка), проте загальне збільшення такої ціни не повинно перевищувати 10 % від ціни, визначеної при укладенні договору.

За результатами розгляду справи Велика Палата дійшла висновку, що правильним є другий варіант. І хоча я та деякі інші судді мали окрему думку щодо такого тлумачення, маю наголосити, що саме висновок, сформульований у постанові Суду, стане загальним правилом, застосовним до подібних правовідносин у майбутньому (3).

Інший приклад – ст. 437 Кримінального кодексу України, яка передбачає кримінальну відповідальність за планування, підготовку, розв’язування та ведення агресивної війни, не містить жодних вказівок щодо суб’єкта цього злочину, зокрема чи є він загальним або спеціальним. У зв’язку з цим з 2015 по 2023 рік склалася суперечлива судова практика судів першої та апеляційної інстанцій із цього питання – із 36 проаналізованих мною вироків за ст. 437 КК України за цей період 31 були обвинувальними (переважно вони не стосувалися осіб, які займали високе військове, державне чи суспільне становище, тобто суди виходили з того, що суб’єкт злочину є загальним) і лише 5 – виправдувальними (у тому числі з посиланням на відсутність ознак спеціального суб’єкта). Однак крапку в цьому питанні поставила Велика Палата Верховного Суду, яка в постанові від 28 лютого 2024 року зробила висновок, що злочин агресії за своїм характером є лідерським, а тому суб’єкт цього кримінального правопорушення є спеціальним . Отже, відтепер суди мають визначати суб’єкта названого злочину відповідно до критеріїв, наведених у постанові Великої Палати.

На противагу наведеним прикладам тривала відсутність єдиної судової практики щодо певного питання може стати індикатором «неякісного» законодавства. Скажімо, у справі «Фонд "Батьківська турбота" проти України» ЄСПЛ звернув увагу на існування в Україні суперечливої судової практики щодо статусу майна колишніх профспілок, що контролювалися колишнім Радянським Союзом і розташовувались на території Української РСР (і ця суперечливість не була подолана). На думку ЄСПЛ, ця ситуація виникла внаслідок відсутності в Україні закону, який би регулював правовий статус такого майна, у зв’язку з чим у цього Суду виникли «серйозні сумніви щодо того, чи відповідало оскаржуване втручання вимогам законності відповідно до Конвенції [про захист прав людини і основоположних свобод]» (5).