Застосовність віндикації до частини сформованої земельної ділянки: логіко-філософський аналіз

Межі віндикації за видом речі та об’єктом захисту

Аналіз ст.ст.387-389 ЦК вказує, що законодавець не визначає обмеження у застосовності віндикації у залежності від виду майна (рухоме чи нерухоме), встановлюючи виключення лише щодо грошових коштів та цінних паперів на пред’явника.

Спільним знаменником належних об’єктів віндикації у розглядуваному контексті є їх приналежність до предметів матеріального світу (ч.2 ст.177, ст.179 ЦК), об’єктивність існування якого не залежить від законодавчих конструкцій та зумовлених ними обліково-реєстраційних чинників. Об’єктивно-речова природа спірного майна, яке може бути індивідуалізоване, історично визначала застосовність віндикації як належного способу захисту у римському праві[1].

Прикметно, що пряма вказівка законодавця у ст.ст.387-388, 390 ЦК на «власника», яка через приписи ст.ст.316, 317 і 319 цього Кодексу кореспондується із такою іманентною ознакою цього суб’єкта як «право власності», а також усталений підхід судової практики визначення метою віндикаційного позову введення власника у володіння майном[2], зумовлюють висновок про те, що належним об’єктом судового захисту у разі віндикації може виступати тільки наявне речове право на майно[3], а не легітимний інтерес щодо такого майна у розумінні визначення цієї категорії за рішенням КСУ від 01.12.2004 №18-рп/2004.

Подвійний вимір землі як феномену

Як об’єкт матеріального світу земля у розглядуваному контексті як складова поверхні у своєму існуванні не залежить (не створюється, не змінюється, не зникає) від волі людей чи держави та їх юридично значущих дій та нормативного регулювання.

Саме в такому вимірі онтологія землі визнається законодавцем у ст.13 Конституції України і ст.79 ЗК та визначається фізико-просторовими категорія (поверхня + координати меж), які дозволяють достатньою мірою ідентифікувати відповідний об’єкт матеріального світу.

Своєю чергою, юридичний вимір (оборотоздатність у розумінні ст.178 ЦК) земля отримує внаслідок вольової, але виключно абстрактно-математично-облікової операції присвоєння індивідуального кадастрового номеру та державної реєстрації права власності (ч.ч.4, 9, 10 ст.79-1 ЗК) – об’єкт права з точки зору ЗК (ст.ст.125, 126) та майно (земельна ділянка – ч.1 ст.181 і ч.3 ст.373 ЦК).

На цей дуалізм існування землі як об’єкту права неодноразово звертала увагу ВП ВС, зокрема у п.п.104, 105 постанови від 03.09.2025 у справі №911/906/23.

Співвідношення і пріоритетність фізико-просторового та юридичного вимірів

Формально-поверхневе застосування висновків викладеного вище вказує на те, що оскільки право власності на земельну ділянку виникає лише після її формування та державної реєстрації, і може бути знищено (право) через подібні реєстраційні дії (ч.13 ст.79-1 ЗК), віндикація є застосовною виключно до наявного права власності. Тому формування на користь відповідача нової земельної ділянки з іншим унікальним кадастровим номером (яка поглинає повністю чи частково землі, що належали позивачу) або первинна несформованість земельної ділянки позивача з відповідним кадастровим номером (як це має місце із прикордонними смугами чи лісами тощо) мала б принципово унеможливлювати віндикацію у таких земельних правовідносинах.