Юридична сила електронного документу

Останнім часом все частіше постає питання щодо правового регулювання використання електронних документів як джерела доказування в господарському процесі, що є результатом швидкого розвитку інформаційних технологій. Звичайно, законодавча база має відповідати сучасним реаліям для забезпечення повного та об’єктивного розгляду спорів і не створювати труднощів та проблем у доказуванні. Більшість процесуалістів схиляються до однозначної думки про необхідність визнання електронних документів як джерела доказування. Однак необхідно дослідити всі аспекти цього питання і дещо обмежитися у повній легалізації електронних доказів, насамперед, з метою уникнення зловживання і фальсифікації відповідних документів, оскільки внесення змін у такому випадку є більш доступним та водночас важче доказовим.

Суперечлива категорія

Варто зазначити, що поняття «електронний документ» достатньо широке та охоплює багато різних категорій, а саме: аудіо-, відеозаписи, документи бухгалтерської та податкової звітності, які створені, передані, отримані в електронній формі, роздруківки Інтернет-сторінок (web-сторінка), сторінок електронного листування через e-mail тощо. Кожна з цих категорій електронних документів має різний ступіть врегульованості сучасним законодавством.

Читайте статью: Адвокаты призывают запретить безосновательное блокирование электронной отчетности

Господарський процесуальний кодекс не містить приписів, що регулюють питання допуску документів, отриманих за допомогою факсимільного, електронного або іншого зв’язку, а також документів з електронним чи цифровим підписом. ГПК обмежується визначенням поняття письмового та речового доказу. Відповідно до ст. 36 ГПК України, письмовими доказами є документи та матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в копії, засвідченій належним чином. Однак говорити про існування в оригіналі електронного документа не можна, тому і надання належним чином засвідченої копії відсутнє. По суті, електронний документ – це інформація в чистому вигляді. Тому питання віднесення електронного документа до категорії письмового доказу є суперечливим.Відповідно до ст. 36 ГПК, речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для привального вирішення спору. Якщо виходити з позиції, що електронний документ – це інформація в чистому вигляді, то вона повинна зберігатися на певному носії (CD-диск тощо), але говорити про те, що його можна віднести до категорії речових доказів, теж не можна.

Оскільки юридична природа вказаного засобу доказування не визначена, логічно було б говорити про змішаний характер цього поняття, що охоплюється всіма відомими видами доказів та, відповідно, потребує додаткової правової регламентації. Як варіант, поряд з речовими та письмовими доказами в ГПК України необхідно виокремити окремий вид доказу – електронні документи.

Це було б логічним і з позиції встановлення особливих критеріїв допустимості вказаних доказів під час судового розгляду у зв’язку з високим рівнем загрози зловживань.

Неналежне підтвердження

Останнім часом частими є випадки долучення роздруківок листування з електронної пошти як засобу доказування. Господарські суди зайняли позицію визнання таких доказів «неналежними та недопустими». Це має своє логічне пояснення. На сьогодні, у зв’язку з відсутністю належного правового регулювання, суди позбавлені можливості встановити достовірність отриманих відомостей.

По-перше, наразі відсутній офіційний довідник, відповідно до якого можна було б встановити власника поштової скриньки, оскільки зазначення певної назви юридичної особи або ім’я у поштовій скриньці не гарантує відповідності зазначеної інформації та її справжнього власника. По-друге, за відсутності електронного цифрового підпису (далі –ЕЦП) неможливо персоніфікувати відправника електронного листа.