Систематичне домашнє насильство є підставою для примусового виселення колишнього члена сім’ї без надання іншого житла (ВС/КЦС у справі № 128/2294/17 від 27.10.2021)

Фабула судового акту: Справи про позбавлення осіб права користування житловими приміщеннями є досить складними. Адже певні обставини, які свідчать про обґрунтованість позовних вимог досить складено доказати та й взагалі емоції у залах судових засідань по таким справам зашкалюють.

Слід зауважити, що останнім часом суди касаційної інстанції, як на мене, досить хибно трактуючи положення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод все більше і більше стають на бік осіб, яких власники житла намагаються виселити із належного їм житла.

Саме така хибна практика жодним чином не вирішує спора, а навпаки більше поглиблює проблему.

Однак, у даній справі суд таки захистив право власника житла і саме тому дане рішення варто того щоб його проаналізувати.

У даній справі позивач звернулась до суду із вимогою усунути їй перешкоди в користуванні належним їх житловим будинком шляхом виселення її колишнього чоловіка, який жодним чином в утриманні будинку, ремонті та оплаті комунальних послуг участі не бере, чим завдає значних матеріальних збитків, проживання разом з відповідачем є нестерпним, а на прохання позивача переїхати в інше житло, останній відмовляє. Відповідач порушує право позивача на спокійне життя, завдає моральних та фізичних страждань, що негативно впливає на неповнолітню дитину, так як відповідач систематично порушує правила співжиття, що робить неможливим для позивача та її сина проживання, при цьому заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.

Справа неодноразово розглядалась судами усіх інстанції.

Останнім рішенням апеляційного суду у задоволенні позову було відмовлено з тих підстав, що припинення права користування відповідача будинком не відповідає пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, не передбачене законом і не є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки кожній особі, крім інших прав, гарантується право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

На думку суду апеляційної інстанції позивач не надала належних, допустимих та достатніх доказів порушення відповідачем правил співжиття, у тому числі і систематичного, або триваючої антигромадської поведінки та вжиття з цих підстав до нього заходів реагування, а одні лише факти звернення останньої до поліції та органу місцевого самоврядування щодо поведінки відповідача не можуть бути підставою для виселення, а тому у задоволенні позову варто відмовити саме з цих підстав.

Проте, Касаційний цивільний суд зробив у своїй постанові прямо протилежні висновки – постанову апеляційного суду скасував та позовні вимоги задовольнив.

Приймаючи таке рішення КЦС послався на те, що за положеннями ст. 157, ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР виселення членів сім`ї власника жилого будинку без надання іншого жилого приміщення допускається, якщо систематичне порушення правил співжиття робить неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.

При цьому при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, необхідно виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).