ВС/КЦС: Виселення родичів є припиненням права сервітуту, а тому у таких правовідносинах застосовують норми ЦК України, а не ЖК УРСР (ВС/КЦС у справі № 182/7347/18 від 16.12.2020)

Фабула судового акту: Чергове рішення Касаційного цивільного суду у якому останній надав своє бачення застосуванню законодавства при вирішенні спорів щодо позбавлення права колишніх членів сім’ї права користування житлом.

Сподіваюсь, що суди будуть застосовувати саме таке бачення у своїй роботі, адже незважаючи на досить чітку позицію, яка висловлена як у цій постанові так і у інших аналогічних спорах суди продовжують надавати перевагу положенням ЖК УРСР, а не положенням Цивільного кодексу України.

Так, у моїй практиці був випадок коли суд при вирішенні спору, у якому я представляв інтереси позивача, не зважаючи на мої посилання на норми ЦК України щодо припинення права сервітуту при вирішенні справи про виселення колишніх членів сім’ї з якогось переляку почав вимагати якісь акти про непроживання у спірній квартирі, пояснення свідків тощо. З дискусії, яка виникла між мною та головуючим у мене склалось враження, що таке поняття як «сервітут» у розуміння даного суді взагалі не входить. Але ж розгляд даної справи ще не завершено, а тому сподіваюсь, що мої доводи будуть судом почуті.

Перейдемо до рішення що аналізується.

У даній справі власник житлового будинку звернувся до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення. Свої вимоги позивач мотивував тим, що у даному будинку без реєстрації тривалий час проживає його сестра та племінниця, він у будинку не проживав, оскільки жив та проживав у іншій країні.

Однак, після повернення в Україну відповідачі відмовились залишати будинок, що і стало підставою для відновлення прав позивачу у судовому порядку.

Судом першої інстанції у задоволенні вказаних вимог було відмовлено, оскільки на думку суду позивач не довів, що відповідачі з 1996 року без його згоди проживають у належному йому будинку, та самоправно зайняли спірне житлове приміщення. У матеріалах справи також відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що відповідачі ображають позивача чи погрожують йому, пошкодили майно позивача чи систематично порушують правила співжиття, що робить неможливим їх проживання з ним в одному будинку, як і докази того, що до відповідачів застосовувалися будь-які заходи запобігання чи громадського впливу, як підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 116 Житлового кодексу Української РСР.

Апеляційний суд із такими висновками місцевого суду погодився.

Позивачем на вказані рішення було подано касаційну скаргу, яку обґрунтував тим, що він як власник житлового будинку відповідно до положень статті 392 ЦК України має право вимагати усунення будь-яких перешкод у користуванні належним йому на праві власності житловим будинком, а тому навіть сам факт проживання відповідачів у будинку без його згоди, свідчить про порушення його права власності на належне йому нерухоме майно та створення перешкод у вільному користуванні належним йому будинком на свій розсуд, а отже є безумовною підставою для їх виселення

Касаційний цивільний суд визнав вказані доводи слушними та скаргу задовольнив.

Приймаючи таке рішення КЦС послався на те, що згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.