Будь-який юрист ще зі студентської лави, вивчаючи ази римського права, на якому ґрунтується цивільне право більшості країн Європи, у тому числі й України, легко вміє відрізняти такі способи захисту права власності, як віндикація та негаторний позов: власник звертається до суду із віндикаційним позовом, коли майно незаконно вибуло з його володіння і він хоче його повернути назад (витребувати), а з негаторним — коли власник продовжує володіти майном, але йому створюються перешкоди у володінні чи користуванні ним, тож він вимагає усунення таких перешкод.
Читайте статтю: Захищаємо право власності. Кондикційний позов поряд із віндикаційним та негаторними позовами.
На практиці, як правило, не виникало проблем із вибором між цими двома способами захисту. Щодо рухомого майна суди пов’язували необхідність віндикації (витребування) з фізичним перебуванням майна в іншої особи, щодо нерухомого — володіння майном іншою особою, тож і необхідність пред’явлення саме віндикаційного позову пов’язувалась із так званим принципом реєстраційного підтвердження володіння. Тобто коли нерухоме майно в реєстрі речових прав було зареєстровано за іншою особою, тоді вважалося, що воно вибуло із володіння власника, тому, бажаючи захистити своє право, власник повинен був звертатися із вимогою про його витребування з чужого незаконного володіння (віндикація).
Були, звісно, в судовій практиці певні теоретичні тертя з приводу цих інститутів цивільного права, але Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц нібито все чітко та обґрунтовано розклала на свої місця, щоб у майбутньому ні у кого не виникало ніяких сумнівів. Але при цьому поважна судова інституція зробила один виняток, який видається дискусійним.
Велика Палата ВС чомусь відійшла від принципу реєстраційного підтвердження заволодіння майном для земель водного фонду, обумовивши у пунктах 51, 52 згаданої постанови, що в силу зовнішніх, об’єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Далі Велика Палата ВС робить висновок, що якщо неможливо легально набути право власності, то і заволодіти ділянкою водного фонду також нібито неможливо. Тому, незалежно від того, чи особа має зареєстровану на праві власності таку земельну ділянку, чи просто фізично зайняла її, все одно вона, виявляється, нею насправді не заволоділа, а отже, для відновлення прав власника таку земельну ділянку треба не повертати з чужого незаконного володіння, а усувати перешкоди в її використанні (тобто подавати не віндикаційний, а негаторний позов).
Читайте статтю: Для витребування земель прибережної захисної смуги має застосовуватися виключно негаторний позов
Водночас ми пам’ятаємо з основ римського права, що набувач майна може бути як добросовісний (коли він не знав і не міг знати про незаконність набуття майна), так і недобросовісним (коли він був або міг бути обізнаний з цим фактом). Віндикація як спосіб повернення собі майна власником застосовується до обох цих випадків з певними особливостями щодо можливості витребування майна від добросовісного набувача. За логікою суду, реєструючи за собою право власності на земельну ділянку водного фонду, особа усвідомлює або може усвідомлювати, що набуває її незаконно. Логічно, що в такому разі вона може бути визнана недобросовісним набувачем. Але чому ж тоді судом робиться висновок, що у такому випадку особа не заволодіває майном і до неї не слід подавати віндикаційний позов? Невже вона не являється володіючим невласником? Хіба в цивільному праві є якісь винятки щодо можливості чи неможливості заволодіння недобросовісним набувачем такого об’єкту речових прав, як земельної ділянки водного фонду?
Насправді незаконне заволодіння майном без відповідної правової підстави недобросовісним набувачем є доволі поширеним способом порушення права власності. Зрозуміло, що, незаконно заволодівши майном, недобросовісний набувач не набуває права власності на нього. Ще з часів римського права власник у такому випадку захищав своє право, подаючи саме віндикаційний позов до недобросовісного набувача — володіючого невласника.
Чому ж тоді суд робить насправді доволі неоднозначний висновок, що нібито не можна заволодіти майном, якщо ти не можеш набути право власності на нього? Ба більше, в постанові суду ця теза описується як загальновідомий факт. Хіба? Здається, навпаки, за очевидної неможливості набути право власності на майно порушник може заволодіти таким майном без відповідної правової підстави. Хіба недобросовісний набувач, реєструючи за собою право власності на ту саму земельну ділянку водного фонду, не заволодів нею згідно з принципом реєстраційного підтвердження володіння? Хіба юридично такою земельною ділянкою справді продовжує володіти дійсний власник? І щоб захистити свої права, хіба власник не має вимагати повернення свого майна, а йому слід вимагати просто усунення перешкод у володінні, якого насправді він не має ні юридично, ні фактично? Більше питань, ніж відповідей…
Водночас, коли мова йде про інші категорії земельних ділянок, зокрема лісових, у згаданій постанові Великої Палати ВС від 23 листопада 2021 року ніби все стає на свої місця.
Уже в пунктах 62, 63 постанови цілком слушно стверджується, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб’єкт, за яким зареєстровано право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб’єкта і права володіння цим майном (як складової частини права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі – власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою його зареєстровано на праві власності. У пункті 66 постанови вказано, що заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.
Блог