В статті проаналізовано на предмет правомірності встановлення Кабінетом Міністром України заборони під час карантину «перебувати на вулицях без документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство чи її спеціальний статус» та «без посвідчення про взяття на облік бездомної особи». Обґрунтовується, що така заборона є протиправною, а за її порушення особа не може притягуватися до адміністративної відповідальності за ст. 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Доводи, які приводяться, можуть бути використані у конкретних судових справах про адміністративні правопорушення.
Поняття карантину у наше життя ввійшло порівняно недавно, хоча в теорії наше вітчизняне законодавство і передбачало відповідний правовий режим з яким на практиці майже ніхто не стикався. Так, в Україні був і є чинним Закон України від 6 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» [7], який встановлює правові основи запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб. Одним з заходів, передбачених цим законом в боротьбі з поширенням інфекційних хвороб, є карантин. Згідно положень ст. 29 цього закону, питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України Міністерство охорони здоров’я України, за поданням головного державного санітарного лікаря України.
У зв’язку з поширенням у 2020 році у світі, і зокрема в Україні, коронавірусу COVID-19 Кабінет Міністрів України 11 березня цього року використав надане йому законом повноваження і прийняв постанову № 211 [10] про встановлення з 12 березня карантину на всій території держави. Це не єдина постанова Кабміну щодо регулювання даного питання, а якщо врахувати редакції всіх «коронавірусних» постанов, то по кількості створених Кабміном правових норм, можна впевнено говорити, що Уряд працював досить «плідно», працю якого влучно охарактеризував суддя Конституційного Суду України І. Д. Сліденко як «макабричні танці, коли так званий карантин то послаблюється, то посилюється залежно від хтонічного настрою уряду, оскільки більш-менш раціональних обґрунтувань для таких його дій немає» [14].
Ряд правознавців, як науковців-теоретиків так і юристів-практиків, уже висловлювали свою думку про протиправність ряду правових обмежень, встановлених постановами Уряду, основними серед яких є, уже згадана постанова від 11 березня 2020 р. № 211, а також постанови від 20 травня 2020 р. № 392 [11] та від 22 липня 2020 р. № 641 [12]. Висловив свою офіційну позицію щодо окремих питань правового режиму карантину і Конституційний Суд у своєму рішенні від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 [13], проте не припинив дію оскаржуваної постанови № 392, оскільки Кабінет Міністрів у цьому питанні реалізував тактику постійної зміни місця розміщення тотожних за змістом правових норм з однієї постанови в іншу, і в час коли Конституційний Суд розглядав відповідне подання, оскаржувана постанова уже втратила чинність, а її правові норми «перекочували» в нову «свіжо прийняту» постанову № 641, на заміну попередній. Це такий собі сучасний варіант «наперсточництва» – азартної гри 90-х, єдине, що в даному випадку не кулька спритними рухами перекочуються з під одного наперстка до іншого, а правові норми «швидкими» рішеннями Уряду «переміщаються» з однієї постанови Кабміну до іншої. І така напівкримінальна тактика діє, приносячи результати її виконавцям.
Нашим завданням у даному дослідженні є аналіз правомірності дій Уряду щодо покладення на громадян обов’язку, передбаченого всіма трьома основними «коронавірусними» постановами: від 11 березня 2020 р. № 211, від 20 травня 2020 р. № 392 та від 22 липня 2020 р. № 641 – обов’язку особи на вулиці мати при собі документи, що посвідчують особу, підтверджують громадянство чи її спеціальний статус, який формально в постановах Уряду встановлений шляхом заборони «перебувати на вулицях без документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство чи її спеціальний статус». Такий обов’язок первинно був встановлений постановою № 211 з 4 квітня 2020 року, а після втрати чинності відповідної правової норми даної постанови, був «переміщений» Кабміном у постанову № 392, а на даний час цей обов’язок, дещо модифікований шляхом додання ще однієї заборони: перебування на вулицях… «без посвідчення про взяття на облік бездомної особи», закріплений у нині чинній постанові № 641.
Чому саме нас зацікавив даний обов’язок, а не інші, встановлені вище зазначеними постановами Кабміну обов’язки чи інші правообмеження? Так, якщо щодо інших обов’язків можна ще ставити питання про доцільність їх закріплення у постановах, розглядаючи їх в контексті дієвості в боротьбі з вірусом, то пояснити хоча б якось, яким чином наявність паспорта в кишені громадянина сприяє досягненню мети, передбаченої Законом «Про захист населення від інфекційних хвороб» – запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб, у нас ніяк не виходить. Щоб обґрунтувати хоч який не-будь причинно-наслідковий зв’язок між даним правообмеженням і метою, яку ми маємо досягнути за допомогою даного правообмеження, треба мати ймовірно добре розвинуту фантазію. А якщо такий причинно-наслідковий зв’язок неможливо прослідкувати, то закономірно виникає логічне питання: а взагалі-то покладення такого обов’язку – це дійсно карантинний захід, який передбачений законом, чи це обмеження права особи, не передбачене законом, а є наслідком звичайного зловживання Урядом своїми повноваженнями?
Перш ніж переходи по суті до аналізу даного правообмеження, спочатку зазначимо, що його зміст не зовсім чітко сформульовано, адже є незрозумілим з текстів постанов Уряду чи йдеться саме про перебування на вулиці а) без документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство; б) без документів, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус? Чи можливо інший варіант: про перебування на вулиці без документів, а) що посвідчують особу; б) що підтверджують громадянство; б) що підтверджують її спеціальний статус? Крім того, не всі документи, що підтверджують статус одночасно підтверджують і особу, оскільки вони можуть не містити фотографії особи. Так, за допомогою свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю можна встановити статус адвоката, проте не можливо встановити особи, оскільки воно не містить фотографії, а ось за допомогою посвідчення адвоката можна встановити і особу і статус. І зрозуміло, що застосування в тексті постанови поняття «вулиця» не є правильним, оскільки сюди не попадають інші місця загального користування – не вулиці, проте можна вписати і інші місця незагального користування, наприклад, вулиці в межах власних, закритих для чужих людей (загороджених) земельних ділянок.
Якщо перелік документів, що підтверджують громадянство є вичерпним і він чітко закріплений в Законі «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» [6], то перелік спеціальних статусів та документів, що їх посвідчують, хоча також закріплені в цьому законі, проте люди можуть мати і інші статуси, про які в цьому законі не йдеться, а термін «спеціальний» в ряді ситуацій можна вживати на правах прикметника відносно будь-якого статусу, тобто ми матимемо статус спеціальний, проте не в розумінні вище зазначеного Закону, а в загальноприйнятому розумінні. Для прикладу, чи буде виконана вимога постанови Кабміну, якщо особа пред’явить студентський квиток чи пенсійне посвідчення, за допомогою яких можна встановити особу та її статус – студента та пенсіонера відповідно (відносно загального статусу людини, ці статуси також можна розглядати як спеціальні).
Видається, що досліджувану нами вимогу постанови Кабміну: носити з собою на вулиці документи буде виконано, якщо особа, яка поводить себе як звичайний громадянин (не користується жодним спеціальним статусом), пред’явить будь-який документ, за допомогою якого можна встановити її особу. А щодо громадянства та спеціального статусу – то тільки тоді вимога Кабміну буде виконана, якщо особа, яка реалізовує права чи виконує обов’язки, що випливають з її правового зв’язку з державою (громадянства) чи з її правового статусу, пред’явить представнику влади паспорт чи інший документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство чи її спеціальний статус. До речі, громадянство – це також статус, тобто «набір» певних прав та обов’язків громадянина. Оскільки в чинному законодавстві є правові норми щодо прав та обов’язків безхатьків, то можна говорити, що безхатьки також мають свій правовий статус.
Не з юридичної, а з чисто етичної сторони, хотілося б зазначити, що вимога не перебувати на вулиці «без посвідчення про взяття на облік бездомної особи» є досить таки цинічною вимогою Уряду, яка протирічить моральним засадам суспільства, адже в час карантину, коли навіть більшість людей, які користуються всіма благами цивілізації, не можуть нормально реалізувати свої права та виконати обов’язки, питається: чи можна вимагати мати при собі «посвідчення безхатька» від людей викинутих «за межі цивілізації», які уже способом свого життя є наказаними невідомо за що. Ідеться саме про безхатьків, які на час прийняття постанови такого посвідчення не мали, а тільки повинні його отримати. І питається, якщо безхатьку не можна перебувати на вулиці без документів, то де йому взагалі перебувати?
Зрозуміло, що встановлений постановами Кабміну №№ 211, 392 та 641 обов’язок мати на вулиці при собі документи, що посвідчують особу, необхідно розуміти саме як обов’язок надати ці документи для перевірки представнику влади на його вимогу, а не як обов’язок просто мати при собі документи без обов’язку їх надавати на перевірку. Це досить зрозуміло і без юридичного пояснення, проте ми з позиції права це можемо обґрунтувати таким чином, що будь-яке правове положення підзаконного нормативно-правового акту має мати законну легітимну мету, яку ним можна досягти, застосувавши на практиці, і заради якої воно власне і є в тексті документу. Правове положення не може висувати до людей абсурдних вимог. І саме для досягнення мети – ідентифікації особи (та можливих прав та обов’язків цієї особи, тобто статусу) Кабмін і встановив розглядувану нами вимогу, в своїх постановах.
Блог