Самооборона чи перевищення меж необхідної оборони: аналіз правозастосування

Право на необхідну оборону є одним із базових проявів принципу самозахисту в кримінальному праві та напряму пов’язаним з природним правом людини на життя, безпеку та захист від протиправного посягання.

На національному рівні воно закріплено у ст. 27 Конституції України – «Кожна людина має невід'ємне право на життя; ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави – захищати життя людини; кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.»

У Кримінальному кодексі України це право закріплено у статті 36, яка визнає допустимим завдання шкоди нападнику в межах захисту від суспільно небезпечного посягання. Втім, на практиці проведення межі між законною обороною та її перевищенням нерідко викликає суттєві труднощі — як для правоохоронних органів, так і для суду.

Особливо загострюється ця проблема в ситуаціях, коли особа змушена діяти спонтанно, в умовах стресу, загрози життю чи здоров’ю, часто — не маючи можливості об’єктивно оцінити ступінь небезпеки або адекватність своїх дій. У таких випадках юридична оцінка події з боку органів досудового розслідування або суду може істотно розходитись із суб’єктивним сприйняттям події самою особою, яка діяла в обороні.

На цьому тлі все частіше порушуються питання про необхідність більш гнучкого підходу до тлумачення меж необхідної оборони, посилення гарантій особи, яка діє в умовах небезпеки, та забезпечення балансу між захистом інтересів потерпілого і недопущенням криміналізації дій, що по суті є самозахистом.

Отже, стаття 36 Кримінального кодексу України закріплює наступне – «ч. 1 – Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.»

Аналізуючи практику Верховного Суду, можна зробити висновок, що суд під суспільно небезпечним посяганням розуміє будь-яку реальну дію або замах, спрямовані на заподіяння шкоди охоронюваним законом правам та інтересам особи, яка обороняється, чи інших осіб, а також суспільним або державним інтересам. До таких благ належать життя та здоров’я людини, її честь, гідність, особиста й статева свобода, недоторканність житла, право власності та інші законні права й інтереси, що потребують захисту.

Головною метою особи, яка застосовує оборону, є збереження та захист зазначених цінностей, що здійснюється шляхом припинення або запобігання посяганню. Необхідна оборона проявляється виключно у активних діях, які зовні можуть нагадувати склади злочинів, передбачених Кримінальним кодексом (наприклад, спричинення тілесних ушкоджень), проте мають іншу правову природу та мету. (Постанова Верховного Суду від 25.09.2025 року)

Частина 2 статті 36 КК України – «Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.»

Користуйтеся консультацією: Право на самооборону: що можна робити, а що вважається перевищенням

Надає право особі на чиї охоронювані права посягають: