Медіація в контексті вирішення спорів

Поступове наближення нашої держави до фундаментально закріплених десятиліттями в країнах Європейського союзу норм та стандартів, в тому числі тих, що виникають у правовій сфері, зумовлює необхідність гармонізації українського законодавства та приведення його у відповідність до цих самих норм та стандартів.

Одним з найбільш усталених стандартів країн ЄС є застосування методів медіації при вирішенні різноманітного роду спорів, що виникають між конфліктуючими сторонами. Говорячи про стан речей стосовно застосування медіації при вирішенні спорів в Україні, варто відмітити, що до 2021 року, а саме до моменту прийняття Закону України «Про медіацію» № 1875-ІХ, інститут медіації був неврегульований нормативно та здебільшого був аматорським об’єднанням однодумців, які усіляко намагалися проштовхнути ідею застосування медіації при вирішенні спорів, приводячи успішні приклади цивілізованих країн.

Відповідно, прийняття 16 листопада 2021 року Закону України «Про медіацію» № 1875-ІХ стало знаковою подією, яка нарешті перевела інститут медіації в правове поле та на законодавчому рівні встановила правовий статус медіатора, врегулювала відносини пов’язані зі здійсненням медіації та процедурою її проведення.

Враховуючи вищезазначене, вважаємо за необхідне здійснити змістовний аналіз Закону України «Про медіацію» № 1875-ІХ (надалі – Закон про медіацію), виокремивши при цьому його позитивні та негативні моменти (які потребують подальшого вирішення), а також те, яким чином вони можуть впливати або впливають на успішне вирішення спорів.

Перше що привертає увагу це невелика об’ємність нормативно-правового акту (усього 21 стаття вміщена в 3 розділах, без урахування 4 розділу – прикінцевих та перехідних положень), що наштовхує на думку про те, що не усі моменти пов’язані з медіацією були охоплені правовими нормами, проте як кажуть: «стислість сестра таланту», а тому відповідний фактор не є безумовним показником того, що закон є неякісним.

Структура закону «Про медіацію»

Як вже було зазначено вище закон України «Про медіацію» складається з 4 розділів:

• Загальні положення (8 статей)
• Статус медіатора (7 статей)
• Проведення медіації (6 статей)
• Прикінцеві та перехідні положення

Розкриття ключових термінів в законі «Про медіацію»

Стаття перша Закону про медіацію по вже усталеній класиці нормотворчої техніки, визначає терміни які вживаються в ньому та розкриває їх значення. Позитивним, на нашу думку, є розкриття самого поняття «медіатор» та «медіація», оскільки ці поняття тривалий час визначалися виключно на доктринальному (науковому) рівні та дозволяли необмеженому колу осіб присвоювати собі статус медіатора та проводити нібито медіацію. Так, згідно з Законом про медіацію «медіатор - це спеціально підготовлена нейтральна, незалежна, неупереджена фізична особа, яка проводить медіацію», а «медіація – це позасудова добровільна, конфіденційна, структурована процедура, під час якої сторони за допомогою медіатора (медіаторів) намагаються запобігти виникненню або врегулювати конфлікт (спір) шляхом переговорів».

Розпочата медіація – не зупиняє строки позовної давності

Частиною 2 статті 3 закону України «Про медіацію» передбачається, що медіація може бути проведена до звернення до суду, третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу або під час досудового розслідування, судового, третейського, арбітражного провадження, або під час виконання рішення суду, третейського суду чи міжнародного комерційного арбітражу. Проведення медіації не впливає на перебіг позовної давності. У результаті цього постає логічне запитання, навіщо особам у яких підходить закінчення строку позовної давності звертатися до медіатора, якщо у випадку її недієвості, особа, права якої порушено, не зможе їх захистити в судовому порядку. Доцільним, на нашу думку, було б закріпити в процесуальних кодексах поважну причину пропуску позовної давності з підстави проведення процедури медіації та визначити належний доказ, що буде підтверджувати її проведення (з метою унеможливлення зловживання процесуальними правами).