ФУНДАМЕНТАЛЬНА ПРОБЛЕМА «СУДОВОЇ ПРАКТИКИ», АБО ПРОШУ ВВАЖАТИ МЕНЕ ПОЗИТИВІСТОМ

У професійній правничій спільноті часто-густо обговорюються ті чи інші новації, які з’являються із формулюванням правових позицій Верховного Суду у різних категоріях справ. Деякі оцінюються, як позитивні, деякі – навпаки, деякі викликають суперечки. Але усе, що обговорюється, - це окремі, ізольовані проблеми. Тоді як питання стоїть щодо самого принципу.

Є такий професійний анекдот. Адвокат вивчає передані клієнтом документи за позовом Петренка до Іванова і каже:

-Пане Петренко, за законом ви цілком праві.

-Але я якраз Іванов! – схвильовано вигукує клієнт.

-О, не хвилюйтеся, пане Іванов: на вашому боці судова практика!

Анекдот, як на мій погляд, досить сумний. Але ілюструє проблему. Коли є цілком конкретна норма закону, суди, зокрема касаційної інстанції, досить часто не трактують її, а по суті викривлюють або застосовують зовсім не так, як самою нормою закону передбачено.

Причиною є те, що законодавцем колись зроблено, на мій погляд, фундаментальну помилку. Правова система України належить, безумовно, до континентальних (звісно, з пост-радянською специфікою), де основним джерелом права є писаний закон. Разом з тим, законодавцем було сформульовано, що суди нижчих інстанцій повинні керуватися, окрім усього іншого, «правовими позиціями» Верховного Суду. Чим, по суті, ввів до нашої правової системи чуже їй джерело права у вигляді судового прецеденту.

Тут можна заперечити, що й раніше існували Постанови Пленуму Верховних судів спочатку СРСР, а потім України. Але, по-перше, це були узагальнені, «кодифіковані» рекомендації, а не правові позиції у конкретних справах. По-друге, закріплене слідування їм не було настільки жорстким.

У результаті виникає та ситуація, яка й послугувала грунтом для наведеного вище анекдоту. Прикладом є те, як змінювалися ті самі правові позиції у такій розповсюдженій категорії справ, як відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок ДТП. Зокрема, з питання відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільно-правову відповідальність. Багато років судді керувалися тим, що прямо викладено у ст.1194 ЦК України: особа, яка застрахувала свою відповідальність, має відшкодувати шкоду тільки у випадку, якщо не вистачає ліміту відповідальності страхової компанії, і тільки різницю між розміром шкоди та тим, що має відшкодувати страхова компанія. Здавалося б, що тут незрозумілого? Але потім з’явилася «правова позиція Верховного Суду», згідно якої право вимоги відшкодування шкоди «є абсолютним», і потерпілий має вибір, заявляти його до страхової компанії або безпосередньо до заподіювача шкоди, який застрахував свою відповідальність.

З якої конкретно норми закону взято про «абсолютне право»? Цього ніхто нікому ніколи не пояснив. Але суди керувалися цією правовою позицією. Причому у багатьох відповідачів не було шансів домогтися її перегляду через «касаційні фільтри», оскільки через ціну позову справи відносили до «малозначних». Хоча для самих сторін такі справи є вкрай важливими. (Взагалі, це окрема тема, обмеження доступу до касаційного оскарження за ціною позову по своїй суті є дискримінаційними за майновою ознакою)

Але, нарешті (!) Велика Палата Верховного Суду змінила «правову позицію», повернувшись до попереднього підходу – відшкодування особою, яка застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, тільки тієї частини шкоди, яку не відшкодовує страхова компанія, цілком справедливо вказавши, що протилежний підхід «суперечить суті інституту страхування цивільно-правової відповідальності».