Дуалізм форм лізингу, або відмінності юрисдикційних підходів.

Підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає у наданні однією особою (лізингодавцем) у виключне користування на визначений термін іншій особі (лізингоодержувачу) майна, є лізингом. Такий вид підприємницької діяльності дає змогу промисловим, торговим, транспортним та іншим підприємствам (орендаторам) отримувати у банків і лізингових компаній (орендодавців) за певну орендну плату в довгострокове користування широкий спектр основних засобів із можливістю їх подальшого викупу.

Варто зазначити, що лізинг є найпоширенішим видом оренди у всьому світі. Однією із основоположних практик, яка сприяла розвитку лізингу, було надання в оренду своїх телефонних апаратів американською компанією «Белл». Надалі лізингові правовідносини реалізувала компанія «Форд», яка з метою розширення збуту автомобілів застосувала саме цю форму оренди.

Ухвалення Верховною Радою України у 1997 році Закону України «Про фінансовий лізинг» поклало початок створенню середовища для розвитку лізингу. В подальшому лізингові правовідносини було унормовано у Цивільному та Господарському кодексах України, ухвалених Парламентом у 2003 році.

Першими ринками, які опанували та реалізували інститут лізингу, стали майданчики з реалізації автомобілів, сільськогосподарської техніки, виробничої техніки тощо.

Проте останнім часом дедалі більших обертів набирає впровадження такого інституту у сфері реалізації нерухомості. Наприклад, на початку року було анонсовано ряд проектів, які отримали назву «Лізингова програма житла» і передбачали можливість отримати квартиру в нових будинках в оренду із правом викупу.

З огляду на чималий інтерес до інституту лізингу у підприємницькій діяльності важливим є питання нормативного регулювання реалізації таких правовідносин шляхом укладення відповідних договорів. Нормативна база, якою урегульовано правовідносини, що виникають під час укладення договору лізингу, досить об’ємна. Зокрема, як уже зазначалося, правовідносини лізингу регламентують Закон України «Про фінансовий лізинг», Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України. Однак на практиці зазвичай виникають неузгодженості або різне тлумачення щодо урегулювання відповідних відносин.

Інституту лізингу також властиві певні невідповідності (неточності), зокрема стосовно форми правочину, а саме необхідності нотаріального посвідчення окремих видів договорів лізингу.

Донедавна усталеною вважалася практика обов’язкового нотаріального посвідчення договорів лізингу транспортних засобів. Таку практику сформував Верховний Суд України.

Так, Верховний Суд України надав правовий висновок, згідно з яким договір лізингу за правовою природою є змішаним і містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу або договору поставки. За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування. Правовідносини щодо найму (оренди) транспортних засобів урегульовано у параграфі 5 глави 58 Цивільного кодексу України. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 799 цього Кодексу, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Якщо стороною у зазначеному договорі виступає фізична особа, згідно з частиною другою статті 799 Цивільного кодексу України договір вимагає обов’язкового нотаріального посвідчення. За змістом статті 220 цього Кодексу у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони, а визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Правові наслідки недійсності договору передбачено у статті 216 Цивільного кодексу України. Положення зазначеної статті застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Тобто найвища судова інстанція дотримувалася позиції, згідно з якою до договору лізингу застосовуються, зокрема, норми цивільного законодавства, що врегульовують відповідне коло правовідносин, у тому числі – договору найму (оренди) транспортного засобу.

Таку позицію відображено у постановах Верховного Суду України від 18.01.2017 у справі № 363/3673/14-ц, від 19.10.2016 у справі № 161/6341/15-ц, від 16.12.2015 у справі № 6-2766цс15.