Досі в Топі: відшкодування моральної шкоди фізичним особам

В Україні досить багато правових питань, які, не зважаючи на постійно змінюване законодавство, так і залишаються неврегульованими. Одним з таких питань є проблема моральних відшкодувань фізичним особам, за порушення їхніх прав. Зазначене питання було і буде актуальним, оскільки станом на 2018 рік в Україні відсутня єдина судова практика стосовно того, в який випадках позовну вимогу про стягнення моральної шкоди можна вважати обгрунтованою, а коли ні?

В зв’язку з чим, нерідко виникають наступні питання: чому в різних справах за фактичних однакових обставин суди присудили різні розміри моральних компенсацій? Чому суди не задовольняють позовну вимогу про стягнення моральної шкоди саме в тому розмірі, в якому позивач її оцінив, а постійно зменшують вказану шкоду в рази, а нерідко і в десятки разів? Чому суди вищих інстанцій мають ледь за мету знизити її розмір?

Аналізуючи Єдиний державний реєстр судових рішень (далі – «ЄДРСР»), а також виходячи з власної практики, можна зробити висновок, що судді і самі не до кінця розуміють як їм ставитись до зазначеної позовної вимоги.

І тут власне і виникають непорозумілості з приводу такого неоднозначного ставлення, скільки по-перше статті 23 та 1167 Цивільного кодексу України (далі – «ЦК України»), що стосуються моральної шкоди, є досить нечіткими і кажуть, про те, що практично будь-яке порушення прав фізичної особи тягне за собою автоматичне завдання моральної шкоди;

по-друге стаття 611 ЦК України передбачає, що за порушення зобов’язання правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків та моральної шкоди;

по-третє Постанова Верховного Суду України (далі – «ВС України») №6-111цс13 від 6 листопада 2013 року, в якій було зроблено наступну правову позицію: «Згідно зі ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов’язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди. Правові наслідки порушення зобов’язання настають тільки у випадках, коли це передбачено законом або договором. Покладення на сторону договору відповідальності за невиконання зобов’язання, яка не встановлена цим договором або законом, є порушенням ст. 611 ЦК України».

Тобто з вищенаведеного можна дійти висновку, що в аспекті моральної шкоди робиться прив’язка або до закону або до договору. Тобто, виходячи з загального правила «те, що не врегульовано договором, врегульовується законом», якщо договором не передбачено право на відшкодування моральної шкоди, то будуть застосовуватися норми законодавства. Проте судді, все одно продовжують відмовляти в стягненні моральної шкоди, на підставі того, що така можливість відповідним договором не передбачена, проте також робилось багато зносок на непередбачуваність зазначеного права спеціальним законом, який буде застосовуватись у спірних правовідносинах.

Так, наприклад ВС України в Постанові №6-1575цс16 від 9 листопада 2016 року, в якій будинок особи було відключено від електропостачання протягом 9 років з вини електропостачальника, зробив наступну правову позицію:

«Спори про відшкодування фізичній особі моральної шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень; у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов’язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов’язання і передбачають відшкодування моральної шкоди.

Покладаючи на відповідача обов’язок відшкодувати моральну шкоду, суд безпідставно застосував правила статті 1167 ЦК України, яка на спірні відносини не поширюється, оскільки регулює позадоговірні (деліктні) відносини. Правовідносини сторін випливають з договірних відносин щодо постачання відповідачем електричної енергії до будинку позивача – споживача цієї енергії.