ЧОМУ ДИСКРИМІНАЦІЯ Є ШКІДЛИВОЮ?

Здавалося б, дивно ставити таке питання у ХХІ столітті. Але події, що відбуваються останнім часом, змушують звернутися до цієї теми. Оскільки коріння проблеми не є зрозумілим для багатьох, включно із фахівцями-правниками.

Сучасне розуміння цієї проблеми, звісно, сформувалося після Другої світової війни, яка супроводжувалася, як відомо, масовим знищенням людей за етнічною ознакою, та, власне, однією зі сторін якої були носії нацистської ідеології, яка або таке знищення, або встановлення нерівності прав за цією ознакою бачила одним з основних своїх положень. Світ, звісно, жахнувся, - або цивілізована його частина. Але як ми можемо тепер спостерігати, країни, які стали економічно та в інших відношеннях успішними у період після Другої світової, - це або країни, однорідні чи майже однорідні у етнічному, мовному відношенні, тощо, такі, як Японія та Південна Корея, або ті, у яких дискримінація (принаймні, формально) не практикується, суперечить закону, та вживаються заходи для боротьби з нею. Не випадково у США було ухвалено закони, спрямовані на боротьбу із расовою сегрегацією, попри спротив значної частини суспільства, саме у цей історичний період. Не випадково саме європейські країни (які залишилися поза впливом чи прямою окупацією комуністів), де уникненню дискримінації приділялася велика увага, також досягли економічних успіхів, навіть попри руйнацію під час війни.

Чому це так?

Спробуємо розібратися. Але спочатку визначимося з основними термінами та правовими поняттями.

Отже, заборона дискримінації ґрунтується на ч.2 ст.24 Конституції України, яка передбачає: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.» У свою чергу, саме визначення дискримінації дається у п.2 ч.1 ст.1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», та має такий вигляд: «дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними».

Який же тут взаємозв’язок із рівнем та якістю життя у країні?

Справа тут от у чому. В умовах ринкової економіки, власне, якість життя конкретної особи залежить від докладених нею зусиль у здобутті кваліфікації та, власне, роботі. Здобуваєш не просто фах, а такий рівень у своїй професійній сфері, коли тебе «важко замінити», та докладаєш багато зусиль у праці, - рівень твого життя підвищується. Виживання та якість життя у нашого біологічного виду прямо пов’язано із накопиченням матеріальних благ через інститут власності, про що я вже писав. У результаті, чим більше зусиль докладає кожен член суспільства для досягнення власного добробуту, та добробуту власної сім’ї, тим більше зростає добробут суспільства та держави у цілому. Продуктивність різних членів суспільства примножується навіть не арифметично, а у геометричній прогресії. Саме завдяки цьому ряд країн з такою економічною моделлю змогли досягти приголомшливих успіхів за порівняно короткий, у історичному контексті, строк.

Але існування дискримінації за якою б то не було ознакою – руйнує цей порядок, що призводить до загальної успішності. Особливо, якщо дискримінація відбувається за ознаками, пов’язаними із походженням чи фактом народження (колір шкіри, етнічна належність, рідна мова, стать, тощо), тобто за ознаками, які від самої людини не залежать, та змінити їх протягом життя вона не може.

Чому? Бо така ситуація демотивує щодо докладання зусиль. Оскільки людина, яка опиняється у такі ситуації, розуміє, що або докладені нею зусилля не призведуть до такого ж поліпшення якості життя, як у тих, хто дискримінації не піддається (тобто, підуть «у пісок»; або ж, навіть за поліпшення матеріального рівня життя, вона все одно відчуватиме себе «людиною другого сорту». У результаті частина таких людей залишає країну, яка не отримує результатів їхньої праці взагалі, частина або не має можливості реалізувати свої здібності та, відповідно, зробити той внесок у загальне благо, на який вона здатна, або не має відповідної мотивації. Результатом є зниження сукупних досягнень такої країни та рівня її розвитку в усіх відношеннях.

При цьому не менш шкідливою є так звана «позитивна дискримінація», коли представникам «вразливих меншин» надаються переваги, які, по суті, дискримінують усіх, хто ані до якої меншини не відноситься, і ставлять вже їх у описану вище ситуацію. Це обов’язково потрібно мати на увазі, оскільки «хитання маятника у інший бік» не є боротьбою із негативним явищем, а є лише його спрямуванням на інших.

Мало того. Вищенаведена конституційна норма прямо забороняє не лише обмеження, а й привілеї за переліченими у ній ознаками. Тобто – надання певним групам людей, які за певними ознаками можна виокремити, відповідних переваг перед іншими так само не відповідає Конституції, як і зменшення обсягу їхніх прав у порівнянні із іншими. (Зокрема, не відповідають Конституції так звані позитивні дії, визначення яких дається у п.5 ч. 1 ст.1 наведеного вище Закону, це потрібно мати на увазі: конституційна норма, як ми бачили, сформульована недвозначно, та має вищу юридичну силу, однозначно є нормою прямої дії.)