Окремим ухвалам бути! (ВС/ККС у справі № 686/9636/18 від 14.06.2021)

Фабула судового акту: Стаття 23-2 Кримінально-процесуального кодексу 1960 року передбачала такий вид судового рішення як окрема ухвала суду. Так, згідно вказаної норми закону суд при наявності на те підстав виносить окрему ухвалу (постанову), якою звертає увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені по справі факти порушення закону, причини і умови, що сприяли вчиненню злочину і вимагають вжиття відповідних заходів. Окрему ухвалу (постанову) може бути також винесено при виявленні судом порушень прав громадян та інших порушень закону, допущених при провадженні дізнання, досудового слідства або при розгляді справи нижчестоящим судом.

На мою думку винесення судами вказаних рішень був досить ефективним інструментом, яким нерадивих правоохоронців або суддів нижчого рівня можна б було поставити на місце.

Але новий КПК такий заходу впливу не передбачає.

Тем не менш окремі суди все ж таки їх застосовують і, що важливо, Касаційний кримінальний суд вважає такі дії судів попередніх інстанцій законними.

У даній справі апеляційним судом було винесено ухвалу доведено до відома голови та керівника апарату міськрайонного суду про порушення вимог закону суддею та працівниками апарату вказаного суду під час розгляду кримінального провадження з метою їх недопущення в майбутньому та вжиття з цього приводу відповідних заходів. Окрім цього, доведено до відома Вищої ради правосуддя про вказані порушення вимог закону суддею з метою вирішення питання про притягнення її до встановленої законом відповідальності.

На вказане рішення суддею було подано касаційну скаргу, яку останній вмотивував тим, що дана ухвала не відповідає вимогам статей 370, 372 КПК України та є незаконною, оскільки постановлена за межами повноважень суду апеляційної інстанції на її ухвалення.

Однак, Об’єднана палата Касаційного кримінального суду з такими доводами скаржника не погодилась.

Згідно позиції ОП ККС обов’язок, за наявності на те підстав, звертати увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені по справі факти порушення закону, причини і умови, що сприяли вчиненню злочину і вимагають вжиття відповідних заходів, або виявленні порушення прав громадян та інші порушення закону, допущені при провадженні дізнання, досудового слідства або при розгляді справи нижчестоящим судом, покладався КПК 1960 року на суд шляхом винесення окремої ухвали чи постанови.

Натомість чинний кримнальний процесуальний закон не урегульовує питання постановлення такого виду судових рішень, як то окрема ухвала чи постанова, які би надавали можливість суду звертатися до державних органів, посадових чи службових осіб з метою належного реагування на встановлені у ході судового розгляду порушення закону, прав і основоположних свобод людини органом досудового розслідування чи судом нижчестоящої інстанції.

Проте, системний аналіз положень ч. 1 ст. 3, ст.ст. 91, 110, 369, 371, 372 та 419 КПК України дає змогу дійти висновку про те, що рішення судів будь-якої інстанції приймаються у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, спрямовані на досягнення завдань кримінального провадження, постановлені або ухвалені в межах судового розгляду, встановлених для відповідного виду провадження.

Тобто, процесуальні рішення ухвалюються для встановлення і закріплення кримінальними процесуальними засобами ознак вчиненого кримінального правопорушення, доведеності винуватості (невинуватості) осіб, які його вчинили під час кримінального провадження, інших обставин, передбачених статтею 91 КПК України, а також задля забезпечення кримінального провадження.