Добровільне надання доказів стороною провадження не потребує їх «легалізації» шляхом тимчасового до них доступу (ВС/ККС у справі № 333/1539/16-к від 31.03.2021)

Фабула судового акту: Питання допустимості доказів є одних із найпроблемніших та найважливіших у кримінальному процесі. Адже саме від вирішення даного питання залежить законність доведення вини особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення.

Так, відповідно до положень статті 86 Кримінального процесуального кодексу доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Отже, основним фактором, який впиливає на віднесення доказу до категорії допустимого є отримання його у спосіб визначений КПК, а не у будь-який інший.

Кримінальним процесуальним законом визначено низку заходів спрямованих на отримання тією чи іншою стороною доказів у кримінальному провадженні: отримання доказу за допомогою тимчасового доступу до нього, обшук, проведення допитів, слідчих експериментів тощо.

Однак, якось непомітним лишається такий спосіб отримання доказів як надання доказу органу розслідування добровільно, без будь-якого примусу з боку слідчого та/або прокурора.

Так, у даній справі особу було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України.

При цьому суди першої та апеляційної інстанцій будь-яких порушень з боку органу досудового розслідування під час досудового розслідування не встановили та усі докази у справі визнали належними та допустимими.

На вказані рішення стороною захисту будо подано касаційну скаргу, яку було вмотивовано, зокрема, недопустимістю як доказу дослідженого в судовому провадженні відеозапису з місця пригоди оскільки цей відеозапис свідок самостійно виготовила, перенісши відеозапис із власного відеореєстратора на диск, який був долучений органом досудового розслідування під час її допиту як свідка. Отже зазначене є порушенням процесуального порядку отримання доказу та вимог ч. 3 ст. 99 КПК, що свідчить про недопустимість вказаного доказу, оскільки він не є оригіналом відеозапису, тим більше, що за поясненнями згаданого свідка, файл із відеозаписом був пошкоджений та записаний на диск лише після того, як спеціаліст зміг його відкрити.

Проте, Касаційний кримінальний суд визнав вказаний довод таким, що не заслуговує на увагу.

На думку ККС у відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 93 КПК України збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження у порядку, передбаченому цим Кодексом. Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом як проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, так і витребування та отримання від органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

Отже наведеними кримінальними процесуальними нормами встановлено порядок отримання стороною обвинувачення від свідка за її ініціативою і доброю волею, диска з відеозаписом із відеореєстратора, наданого за її письмовою заявою на ім`я слідчого, що свідок підтвердила в судовому провадженні.