Визначення місця проживання дитини: чому почергове проживання не завжди відповідає її інтересам

На перший погляд почергове проживання дитини виглядає ідеальним компромісом між батьками. Проте за цією зовнішньою рівністю часто ховаються ризики для самої дитини. У цій статті розберемося, чи так це насправді, та дізнаємось, як суди оцінюють подібні моделі з точки зору інтересів дитини.

Питання визначення місця проживання дитини завжди виходить далеко за межі формального спору між батьками. У таких справах суд не вирішує, хто має більше прав або хто є «кращим»: він фактично визначає, у якому середовищі дитина буде жити, розвиватися та формувати свою особистість. Саме тому в основі всіх рішень лежить не принцип рівності батьків, а принцип найкращих інтересів дитини.

Цей підхід є сталим і послідовним у практиці Верховного Суду. У своїй практиці суд прямо наголошує, що при визначенні місця проживання дитини суд має оцінювати всі обставини саме крізь призму її інтересів, зокрема сталі соціальні зв’язки, психологічний стан, місце навчання та умови розвитку. Тобто мова йде не про формальну рівність, а про реальне життя дитини.

На цьому фоні останніми роками все частіше піднімається питання почергового проживання, тобто моделі, за якої дитина живе по черзі з кожним із батьків. Зовні така модель виглядає справедливою, так як обидва батьки рівною мірою залучені до виховання, жоден не відсторонений. Однак саме тут виникає ключове питання, чи дійсно така модель відповідає інтересам дитини, а не лише уявленню дорослих про справедливість.

Верховний Суд не заперечує можливість почергового проживання як таку. Зокрема, у Постанові по справі № 465/6496/19 від 16.02.2024 р. Суд підтвердив, що така модель може застосовуватись, але лише за наявності відповідних умов. Водночас важливо розуміти, що ця справа не встановлює жодної презумпції на користь почергового проживання. Навпаки, вона демонструє, що це скоріше виняток, який потребує ретельного обґрунтування.

На нашу думку, ключовим у таких спорах є питання стабільності. Адже дитина потребує не лише турботи обох батьків, а й передбачуваного середовища. Її життя прив’язане до конкретного місця: школи, друзів, звичного побуту, медичного обслуговування. Саме ці фактори Верховний Суд неодноразово визнає важливими при визначенні місця проживання. У практиці прямо підкреслюється, що суд має враховувати сталі соціальні зв’язки дитини і не створювати умов, які можуть їх порушити.

Почергове проживання майже завжди передбачає постійне переміщення між двома середовищами. Для дорослого це може виглядати як компроміс, але для дитини це означає постійну адаптацію. Вона змушена жити за різними правилами, у різних побутових умовах, та що найбільш суттєво з різним психологічним кліматом. Це створює внутрішню нестабільність, яка прямо суперечить тому, що суди називають «безпечним і стійким середовищем».

Окремої уваги заслуговує фактор конфлікту між батьками. У теорії почергове проживання передбачає високий рівень взаємодії, адже батьки повинні узгоджувати рішення щодо навчання, лікування, режиму дня, виховання. Проте на практиці сам факт судового спору вже свідчить про відсутність такої злагоди. У подібних умовах почергове проживання перетворюється з інструменту співпраці на постійне джерело напруги для дитини.

Для дитини важлива не формальна рівність часу з батьками, а стабільність її життя, середовища та виховання.

Це підтверджується і конкретними справами. Так, у справі № 947/23505/20 Верховний Суд підтримав позицію, за якою визначення місця проживання з одним із батьків є більш доцільним, оскільки інший з батьків створював перешкоди у спілкуванні та фактично порушував баланс у житті дитини. Суд виходив не з формального підходу, а з реальної поведінки сторін і її впливу на дитину.

Ще одна важлива правова позиція полягає в тому, що навіть думка дитини не є абсолютною. У постанові Верховного Суду у справі № 758/3734/21 від 28.02.2024 зазначено, що згода дитини на проживання з одним із батьків не є вирішальною, якщо вона не відповідає її інтересам.