Судова реформа: будинок почали зводити не з фундаменту, а зі стін

Проведена реформа не стала системною, а передбачені нею зміни більше нагадують термінове латання дірок на дорозі

12 лютого 2015 року Україна отримала нове законодавство, яке незабаром стане правовою основою для функціонування її судової системи та називатиметься вітчизняними політиками не інакше як «судова реформа». Водночас в юридичній спільноті панує неабиякий скепсис стосовно доцільності вживання, у контексті проголосованих змін до законодавства, терміна «реформа».

Безумовно, слід зробити поправку на складну ситуацію, в якій наразі перебуває наша країна, а також на неймовірно високий суспільний запит на кардинальні зміни одночасно практично в усіх сферах державного управління. А несистемні спроби президента та Кабінету міністрів України, а також членів владної коаліції в умовах часового цейтноту показати бодай якийсь результат у реформуванні найважливіших сегментів діяльності державного апарату для удосконалення їх функціонування в інтересах суспільства не дають відчутних результатів.

Разом з тим побудова будь-якої системи, у тому числі й судової, без визначення концептуальних (базових) засад її функціонування, як і побудова будинку без міцного фундаменту, може призвести до її руйнування. Саме за відсутності якісних змін у функціонуванні судів громадяни дедалі більше тяжітимуть до позасудових способів вирішення конфліктів, які не матимуть нічого спільного з цивілізованими, правовими. Так звана смітникова люстрація може бути лише початком цього процесу.

Спробуємо розібратися, у чому полягає судова реформа-2015.

Читайте також статті на цю тему: Судова реформа: "Спроба №5"

Суди і супільство — питання комунікації.

Як облаштувати відкритий суд.

Відкритий суд - запорука справедливого правосуддя.

Подією початку нового парламентського року стало ухвалення довгоочікуваного закону про забезпечення права на справедливий суд, який, за задумом його розробників, має уособити черговий етап судової реформи в Україні. Водночас серед авторів законопроекту, народних депутатів, причетних до доопрацювання його тексту перед другим читанням, суддів та експертів відсутня єдність у поглядах щодо ефективності передбачених цим документом змін. Це й не дивно, бо він став результатом компромісу політичних сил, які увійшли до складу парламентської коаліції, у визначенні етапів реформування судової системи, зміни функцій та обсягу компетенції основних суб’єктів, відповідальних за формування професійного суддівського корпусу, тощо. Подив викликає інше: детальний аналіз положень прийнятого закону вказує на те, що вони хоча й враховують низку рекомендацій органів Ради Європи, однак не передбачають комплексних змін у регулюванні питань судоустрою і статусу суддів, і їх навряд чи можна назвати черговим етапом судової реформи в Україні. Навіщо тоді цей закон поспіхом було проштовхнуто» у Верховній Раді України?