Як відомо, в Україні є проблема: відсутність у звичайних громадян легальної можливості придбання ефективної (коротко ствольної) зброї для реального самозахисту. Проблему, звісно, треба вирішувати на законодавчому рівні, але дана стаття – зовсім про інше.
Існує й проблема притягнення до кримінальної відповідальності за незаконне зберігання, носіння або інші дії щодо зброї, за ст..263 КК України. І деякий час тому Українська асоціація власників зброї зайняла таку позицію: зазначена стаття передбачає відповідальність за відповідні дії зі зброєю «без передбаченого законом дозволу», між тим, в Україні немає саме закону, який би регулював поводження зі зброєю та її обіг, а відповідний порядок передбачений відомчим наказом МВС, тобто актом підзаконним. А якщо так, то, відповідно до положень ст..19 Конституції України, ніякі права та обов’язки громадян не можуть бути встановлені іншим нормативним актом, окрім закону. Так само лише у межах. Способом та у порядку, що прямо передбачені законом, можуть діяти органи державної влади та місцевого самоврядування. Відтак, якщо немає саме закону, яким передбачено відповідні правила, і щодо дій громадян зі зброєю, і щодо видачі відповідних дозволів, - тоді й відповідних обмежень для громадян і порядку дій для органів державної влади, - немає; тоді й притягати громадян до відповідальності за незаконні дії зі зброєю не можна: якщо немає закону у цій сфері, то не може бути й незаконних дій.
Що ж, у логіці, у тому числі й правовій, відмовити не можна.
Але якщо такі правила діють щодо сфери, яка стосується зброї, то вони ж діють і щодо усіх інших сфер. Бо конституційні норми і загальний правопорядок не можуть відрізнятися у залежності від сфери регулювання.
Розглянемо ситуацію на прикладі сфери дорожнього руху.
Як відомо, існує Закон України «Про дорожній рух», який встановлює основні засади та права і окремі обов’язки учасників руху. Але основне регулювання дорожнього руху віддано «на відкуп» затвердженим Кабміном Правилам дорожнього руху (ПДР). А це, відповідно, не закон, це підзаконний акт.
І от виникають цікаві моменти. Ряд обов’язків, скажімо, водія передбачені безпосередньо законом. Наприклад: «не допускати випадків керування транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також не передавати керування транспортним засобом особі, яка перебуває в такому стані або під впливом таких препаратів» (до речі, цікаве формулювання: «не допускати» - це стосовно себе, чи інших треба з-за керма витягати?); «під час руху на автомобілі, обладнаному ременями безпеки, бути пристебнутим, а на мотоциклі - в застебнутому мотошоломі»; «надавати переважне право для проїзду транспортним засобам із включеними синіми або червоними проблисковими маячками та спеціальними звуковими сигналами», тощо (ст..16 Закону). Із цим більш-менш зрозуміло.
А от обов’язків не рухатися із більшою тих чи інших значень швидкістю, не здійснювати зупинку та стоянку у тих чи інших місцях, утримуватися від руху на заборонний сигнал світлофора, давати дорогу транспортному засобу, що рухається головною дорогою, тощо, - у законі немає. І, як ми бачили, відповідно із такою правовою позицією, такі (або інші) обов’язки не можуть бути введені підзаконним актом. Відповідно, будь-яка норма, яка віддає встановлення конкретних прав і обов’язків на рівень підзаконних актів, повинна розглядатися як невідповідна ст..19 Конституції.
Якщо це так, то яким чином може працювати юридична відповідальність за порушення зазначених норм?
На прикладі ст..286 КК побачимо, що вона передбачає відповідальність за «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом», у разі наявності відповідних наслідків. Але яких саме правил? У статті 286 КК навіть посилання на ПДР, як нормативний акт, немає. Тим більше немає відповіді на питання, чим ці «правила безпеки руху та експлуатації» встановлені. Може, кимось законом? Може, у законі є виключний перелік обов’язків, за порушення яких можна притягнути до відповідальності? Якби це було так, відпали б питання. Але, як ми бачимо, такого немає. А притягати до відповідальності за порушення обов’язків, які передбачені не законом, а підзаконним актом, згідно зазначеної правової позиції, не можна.
Блог