ПОТЕРПІЛИЙ: ЩО ВІН РОБИТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ?

При описі судових процесів у кримінальних справах, що відбуваються у різних країнах, переважно західних, для нас, «вихованих» у пост-радянській правовій системі та, не побоюся цього слова, правові логіці, кидається у вічі одна обставина. Здебільшого, жертва злочину там не має окремого процесуального статусу «потерпілого», як це відбувається у нас. Незалежно від того, чи звертався постраждалий із заявою до поліції, щоб винного притягнули до відповідальності, сам, або якщо злочин поліція виявила іншим чином, - здебільшого цього постраждалого допитують, як свідка. З іншого боку, кримінальний процес щодо винуватості та покарання особи не суміщується, здебільшого, із цивільним процесом щодо відшкодування шкоди.

Це окремі процеси, але, з іншого боку, висновок суду у кримінальній справі щодо винуватості особи не має обов’язкової сили для суду у цивільній справі, що іноді породжує казуси, коли особу виправдано у кримінальній справі, але «визнано винуватою» у цивільній; одним з найбільш відомих таких випадків є справа О.Дж.Сімпсона у США. Але, насправді, такі випадки траплялися й у інших справах.

Читайте статтю: Методика проти цивільного кодексу? Чому власники пошкоджених у ДТП транспортних засобів опиняються двічі потерпілими

Відсутність окремого процесуального статусу «потерпілого» характерна не лише для США; таку фігуру ви не побачите у описах судових справ у більшості західних країн. (Зате у незахідних зустрічаються «екзотичні» варіанти: наприклад, у Ірані єдина можлива міра покарання за вбивство, як і за деякі інші злочини, - смертна кара, але родичі жертви мають право вибачити винного, якого у такому випадку просто відпускають, іноді це відбувається за гроші, тощо.) Але нас зараз цікавить саме процесуальний аспект питання.

Я сам писав статтю щодо окремого випадку відмови у статусі потерпілих постраждалим від ДТП яким спричинено "усього лише" легкі тілесні ушкодження та матеріальну шкоду, але це у межах звичної нам процесуальної парадигми. Проте, очевидно, потрібно поставити питання ширше: а чи потрібна нам у кримінальному процесі фігура потерпілого взагалі? Чи не викривлює сама її наявність суть змагального процесу між обвинуваченням та захистом?

Адже «класичний» змагальний судовий процес полягає у тому, що сторони обвинувачення та захисту намагаються довести суду переконливість своєї позиції, і від того, хто буде переконливіший, умовно кажучи, залежить доля обвинуваченого. Можливо, це дуже спрощена модель, і не ідеальна, але у світовій юридичній практиці нічого кращого не придумали, враховуючи можливість помилок слідства (або й зловживань з тих чи інших причин).

А у радянській та пост-радянських правових системах з’являється потерпілий як окрема процесуальна фігура з майже повним набором відповідних можливостей, - збирати та подавати докази, висловлювати свою позицію з приводу обставин справи, допитувати свідків і т.ін. Причому якщо сторона обвинувачення, - суто теоретично, - зацікавлена у істині та справедливості (так, я знаю, що багато хто з колег, читаючи це, посміхнеться, але пишу ж: теоретично), то потерпілий – особа суто зацікавлена. І у відшкодуванні шкоди, і з «моральної» точки зору. І є дві категорії справ, - ДТП та ті, де йдеться про (можливу) необхідну оборону, - де потерпілий може ще й за певних умов стати обвинуваченим.

У підсумку – сторона захисту опиняється не сам на сам з обвинуваченням, що є умовно справедливим, а «одна проти двох», причому один з цих двох – явно зацікавлений. І це – в умовах, коли в принципі є проблеми з презумпцією невинуватості (це окрема величезна тема). Сторона захисту ставиться у явно невигідне становище; можливо, саме тому у радянській правовій системі і вкорінилася ця процесуальна роль потерпілого, - щоб допомагати прокурору…

На практиці, у більшості випадків, виявляється, що потерпілий підтримує сторону обвинувачення у твердженні про винуватість обвинуваченого. Навіть, якщо докази, м’яко кажучи, сумнівні. Іноді слухаєш їх і дивуєшся: що це?

Сліпа віра у те, що слідство не помилилося? Або та сама зацікавленість? Або і те, й інше? Але на суд це, безумовно, тисне (і ситуація погіршиться у разі розширення ролі присяжних, як це зараз пропонується). Причому це стосується як випадків, коли неочевидним є участь конкретного обвинуваченого у вчиненні злочину (тобто, питання, яке потрібно вирішити суду: він це був чи не він?), так і у випадках, коли незрозуміло, хто саме винуватий з відомого кола осіб. Зараз мені доводиться займатися саме такою справою: ДТП із досить складним механізмом, за участю чотирьох транспортних засобів, причому потерпілих у даному випадку звинуватити ніяк не можна. Слідство звинуватило одного з водіїв, він стверджує, що механізм ДТП є зовсім іншим, а винуватим є четвертий водій (який у справі має статус свідка, бо сам тілесних ушкоджень не отримав). І от позиція потерпілих видається з першого погляду, дуже дивною. Здавалося б, вони мають бути зацікавлені у справедливості, у становленні того, з чиєї, насправді, вини постраждали, хто насправді має нести відповідальність. Але – ні, так само сліпо підтримують саме версію обвинувачення, попри очевидні «нестиковки». Чому? Можливо, через цивільні позови у кримінальному провадженні, а також те, що обвинувачений у даному випадку очевидно заможніший за того формального свідка, і з нього, у перспективі, простіше отримати відшкодування..?

Читайте статтю: У яких випадках особа щодо якої службові особи правоохоронних органів вчинили кримінальне правопорушення, передбачене частиною другою статті 370 КК України (провокацію підкупу), є потерпілим і з якого моменту