ЄСПЛ неодноразово зауважував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, щоб за остаточного вирішення справи судами їхні рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28 листопада 1999 року № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, підриває таким чином принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» від 29 листопада 2016 року № 76943/11, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ у справі «С.В. проти Сполученого Королівства» від 22 листопада 1995 року № 20166/92, § 36).
Єдність судової практики традиційно забезпечується через обов’язковість правових висновків Верховного Суду, зокрема Великої Палати. Водночас така обов’язковість не є абсолютною і передбачає дотримання встановленої процесуальної процедури їх формування.
Приводом для написання цієї статті слугували окремі думки, висловлені суддями Верховного Суду Кравчуком В.М., Шарапою В.М. та Берназюком Я.О. до постанови у справі № 200/2309/25 від 17 лютого 2026 року, ухваленої Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду. В цілому ці окремі думки поєднує те, що судді вважають порушеним порядок, встановлений процесуальним законодавством, щодо відступу від правової позиції, сформованої Великою Палатою Верховного Суду, викладеної в постанові в справі № 240/9028/24 стосовно визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який використовується для розрахунку грошового утримання судді (довічного грошового утримання судді у відставці).
З огляду на це на підставі аналізу справ № 240/9028/24 (Велика Палата Верховного Суду) та № 200/2309/25 (об’єднана палата Касаційного адміністративного суду) хочу актуалізувати запитання: чи може правовий висновок вважатися обов’язковим, якщо він сформований поза межами правового питання, яке стало підставою для передання справи на розгляд Великої Палати?
Процедура передання справи до Великої Палати Верховного Суду визначена статтею 346 Кодексу адміністративного судочинства України.
Зокрема, відповідно до частини 5 статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і таке передання необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
Відповідно до частини 6 статті 346 КАС України передання на розгляд Великої Палати здійснюється шляхом прийняття вмотивованої ухвали, в якій мають бути обґрунтовані підстави такого передання.
Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 236 КАС України суд має право зупинити провадження у справі, якщо в подібних правовідносинах справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мета цієї норми очевидна: забезпечити єдність практики, гарантувати сторонам можливість дочекатися правового висновку, уникнути суперечливих рішень.
Таким чином, сама процедура передання справи до Великої Палати створює для учасників процесу легітимне очікування, що правова позиція буде сформована в межах визначеного питання і стане орієнтиром для вирішення їхніх справ.
Воднораз, як випливає з ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 січня 2025 року в справі № 240/9028/24 про передання цієї справи на розгляд Великої Палати ВС, виключна правова проблема була окреслена як необхідність надання системного тлумачення норм чинного законодавства України, яке було прийнято на виконання рішення Конституційного Суду України від 18.02.2020 № 2-р/2020, якими законодавець передбачив порядок переведення судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України до апеляційного суду чи місцевого суду, а також виплату щомісячного довічного грошового утримання в разі звільнення у відставку в контексті пункту 14-3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, відповідно до яких із 27.12.2023 (дата набрання чинності Законом № 3481-IX) позивач за статусом, рівнем грошового забезпечення та рівнем соціально-побутового забезпечення прирівнюється до суддів вищих спеціалізованих судів, суддівська винагорода яких визначена приписами статті 135 Закону № 1402-VIII.
Однак питання щодо відступу від правових позицій, сформованих усталеною судовою практикою Верховного Суду стосовно вирішення судами спорів щодо застосування розрахункової величини, встановленої законами України про державний бюджет для визначення посадового окладу судді, не було визначено як підстава передання справи на розгляд Великої Палати.
Блог