Чи можна досягти єдності правозастосування в умовах, коли постанови ВС визнано нерівноцінними за значенням та спектром дії?

Закон не передбачає можливості відступу від правових висновків Верховного Суду. Вони є імперативними, обов’язковими для застосування. Водночас за цей час від імені найвищого судового органу прийнято чимало постанов, які містять протилежні правові позиції, що спровокувало намагання запровадити їх ієрархію. Наскільки обґрунтованим є такий підхід, пояснює zib.com.ua

Індикатор визначеності

Рішення в будь-якій справі є основним індикатором якості послуг суду. З 2006 року згідно із законом «Про доступ до судових рішень» майже всі вони перебувають у відкритому доступі. Будь-яке рішення суду першої та апеляційної інстанцій, що набрало законної сили, є обов’язковим до виконання (ст.1291 Конституції, ч.2 ст.13 закону «Про судоустрій і статус суддів»), але — саме учасниками відповідного провадження.

Унаслідок недосконалості законодавства та різноваріантності його тлумачення в будь-якій судовій системі об’єктивно виникає конкуренція правових позицій, що переростає в глобальну проблему невизначеності у вирішенні однотипних категорій спорів. Саме для забезпечення однаковості застосування правових норм країни й утворюють верховні суди. Однак їх дієвість залежить від якості роботи та прецедентності прийнятих рішень.

Одним із пріоритетних завдань судів, окрім «ставлення крапки» в конкретному спорі, є створення за рахунок мотивів та обґрунтувань, викладених у рішеннях, певної правової визначеності в наслідках, які можуть настати, якщо спірне питання в подібній ситуації потрапить до суду. Тому в п.4 ч.4 ст.17 закону «Про судоустрій і статус суддів» закріплено принцип єдності судової практики — як один із тих, що має забезпечувати єдність системи судоустрою.