Чи є відповідальність за подвійне громадянство?

Як відомо, Батьківщину, а тому і громадянство не обирають. Отримане при народженні громадянство є об’єктивною реальністю. Але із сплином часу виникають ситуації, коли у людини виникає думка про друге громадянство. Причини цього бувають різні: політичні, економічні, соціальні. У цьому разі без ретельного аналізу та виваженого вибору не обійтися.

Спочатку розглянемо питання: що таке громадянство і як його отримують. Звернемося до офіційних документів Ради Європи. У 1997 році підписано Європейську конвенцію «Про громадянство», яка набула чинності у 2000 році. Україна підписала зазначену конвенцію 21 грудня 2006 року, а набула чинності ця конвенція для нашої країни 1 квітня 2007 року. Згадана конвенція визначає, що «громадянство означає правовий зв’язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи».

Поняття громадянства стосується специфічних відносин між приватною особою та державою, котрі визнаються цією державою. За громадянином в силу таких відносин закріплені певні права (такі як: право обирати та бути обраним на державну службу), громадянин має низку обов’язків (бути законослухняним, платити податки, виконувати військовий обов’язок) і нести відповідальність у випадку невиконання своїх обов’язків. Держава відповідальна перед громадянином, а громадянин – перед державою. Права та обов’язки держави і громадянина взаємні. Кожна особа має право на громадянство: ніхто не може бути довільно позбавлений громадянства чи права змінити його.

Кожна держава визначає у своєму законодавстві хто є її громадянами. Це законодавство визнається іншими державами тільки за умови його відповідності чинним міжнародним конвенціям, міжнародному звичаєвому праву та принципам права, які є загальновизнаними стосовно громадянства.

Читайте статтю: Подвійне громадянство в Україні: факти, міфи і правила існування

У зв’язку з розвитком і зміцненням концепції прав людини, з огляду на Декларацію прав людини (прийнята Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року), все в більшій мірі визнається, що держава у цій сфері має враховувати основні права людини. Деякі з них, як складова частина інституту громадянства, тепер не залежать від кордонів і належністю до будь-якої держави, тобто здійснюється своєрідна трансформація державно-національної системи: усі резиденти держави, незалежно від того, чи є вони громадянами чи ні, мають право вимагати дотримання цих універсальних прав. Будь-яка особа, яка знаходиться в країні, має право на повний захист законом, може мати майже всі права громадянина, за винятком права обирати і бути обраним. Таким чином, обов’язки держави перед громадянами все більше встановлюються не самою державою, а міжнародними стандартами.

Громадянство отримують різними способами: за народженням, за походженням батьків (отримуючи їх громадянство), вступ до шлюбу та за результатом натуралізації. Є два основних принципи, які використовуються для встановлення громадянства за народженням:

Принцип «права ґрунту» (jus soli), відповідно до якого громадянство отримують за місцем народження на території держави незалежно від громадянства батьків;

Принцип «права крові» (jus sanquinis), відповідно до якого особа, де б вона не народилася, стає громадянином тієї країни, чиїми громадянами на момент її народження є батьки.

В США і Великій Британії керуються принципом «права ґрунту», громадянство за походженням визнається, але з дуже суворими обмеженнями. В Європі деякі країни як основний застосовують «принцип крові», доповнюючи його положеннями про надання громадянства, якщо комбінується народження та проживання в країні. У результаті пункти положень національних законів часто «перетинаються», що у свою чергу приводить до «подвійного» громадянства, тобто одна людина опиняється громадянином двох чи більше країн.