Звернення позивача до суду з пропуском строку позовної давності більше не є гарантією відмови у задоволенні позову. Новели Верховного Суду.

Одним з базових цивільно-правових механізмів, навколо якого стабільно існувало чимало суперечок був інститут позовної давності, зокрема суди не могли дійти спільного знаменника щодо моменту початку обрахунку позовної давності, моменту з якого особа довідалася чи повинна була довідатися про порушене право.

З викликами щодо єдності в судовій практиці щодо порядку застосування інституту строку позовної давності в різних категоріях спорів здавалося Верховний Суд справився, цьому питанню була присвячена не одна постанова Великої Палати Верховного Суду. Після чого, як суди загальної юрисдикції, так і господарської активно покликалися у своїх постановах до висновків Європейського суду з прав людини, відповідно до яких застосування позовної давності має забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Однак, нашу увагу привернуло нещодавно прийняте остаточне судове рішення Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якому відповідач хоч і посилався на пропуск позивачем строку позовної давності, втім Верховний Суд ці аргументи залишив поза увагою, повністю проігнорував. Сама постанова Верховного Суду взагалі не містить згадки слова позовна давність, так, ніби така заява відповідача не була одним з ключових аргументів відповідача у справі.

Мова йде про постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.07.2023 у справі №902/1076/21.

Дана справа наробила чимало галасу, зокрема і в правничому полі. Свої думки щодо прийнятого судом рішення у справі висловлював зокрема і Ростислав Кравець.

Судову справу дійсно важко назвати пересічною, як в силу суб’єктного складу учасників справи, так і в силу непрогнозованого (всупереч раніше сформованих правових висновків Верховного Суду) результату її розгляду.

Позивачем у справі виступив той самий славнозвісний екс.регіонал, прихильник «руського миру», який після повномасштабного вторгнення росії в України привселюдно обіймався з пропутінським росіянином Умаром Кремльовим (очільником ІВА) та відмовився на Конгресі ІВА підтримати ідею призупинення членства Федерації боксу росії після публікацій у соціальних мережах на підтримку президента росії путіна, російської політики та війни в Україні, та щодо якого є підозри в отриманні російського громадянства.

04.08.2014 Продивус Володимир Степанович продав належний йому контрольний пакет акцій ПрАТ «Вінницький Універмаг» та ще низки товариств. В той же день 04.08.2014 інформація щодо вчиненого правочину була відображена на офіційному веб.сайті Агентства з розвитку інфраструктури фондового ринку України (АРІФРУ).

27.11.2014 Продивусом Володимиром Степановичем подано декларацію народного депутата за 2014 рік, у якій він відобразив як факт відчуження акцій, так і факт отримання коштів за їх відчуження. Дані декларації наразі містяться в загальному доступі в мережі інтернет.

Однак, через сім років після продажу контрольного пакету акцій та декларування цього факту, Продивус Володимир Степанович звертається до Господарського суду Вінницької області з позовом про витребування вказаного пакету акцій з тих підстав, що договір купівлі-продажу він не підписував та про відчуження акцій не знав аж до грудня 2020 року.