З давніх часів справедливість є однією із головних засад не лише судового процесу, а й підвалиною належної людської поведінки як такої. Дж. Ролз підкреслював, що «справедливість є щонайпершою чеснотою суспільних інституцій». «Якщо зникне справедливість, – зазначав І. Кант, – то життя людей на землі вже не буде мати жодної цінності».
Cлід зауважити, що такий соціальний інститут як право та більш морально-правова категорія суспільства «справедливість», розвиваються паралельно, а іноді й тісно переплітаються між собою. Визнання ж зв'язку права і справедливості є складовою європейської правової традиції починаючи з Античності. Наприклад, на справедливість як на мірило оцінювання чинного права в різні способи опиралися римські юристи, а для преторів ідея справедливості була взірцем в їхній правотворчості. Так, ще з часів римського права відомі вислови: in omnibus, maxime tamen in jure aequitas spectanda est – в усіх справах, особливо в праві, слід пам’ятати про справедливість (Paul. D. 50.17.90); ubi aequitas evidens poscit, subveniendum est – там, де цього явно вимагає справедливість, слід допомогти (Marcell. D. 4.1.7); licet hoc jure contingat, tamen aequitas dictat – хоча це й по праву, однак справедливість вимагає (Ulp. D. 15.1.32. pr.); haec aequitas suggerit, etsi jure deficiamur – це бажано по справедливості, хоча чіткий правовий припис і відсутній (Paul. D. 39.3.2.5).
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі». «Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права» (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Ідея справедливості звучить і в новітньому процесуальному законодавстві. Положення ст.2 ЦПК, ГПК, КАС одним із завдань судочинства визначають не будь-яке, а саме справедливе вирішення спорів. Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю “питомою вагою” принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах».
Якщо переходити до більш практичної площини, необхідно відмітити те, що загальним засобом, за допомогою якого адвокат може забезпечити справедливе вирішення спору, є гнучкість норм, яка дозволяє наполягати на можливості розвивати та пристосовувати право, застосовувати його на розсуд (визначена законодавством межі дискреційної поведнки суду) у конкретному випадку. Прикладами подібної гнучкості є повноваження судді зменшити розмір неустойки, самостійно визначити у своєму рішенні ефективний спосіб захисту, відстрочити/розстрочити виконання судового рішення тощо. Утім, все перелічене чітко випливає з “букви” закону і не сприймається учасниками як втілення ідей справедливості у правозастосовчу практику.
У більш складних випадках адвокату необхідно наполягати на застосуванні справедливості замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem), хоча це і здається на перший погляд завідомо програшною та протиправною позицією. Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з’являються внаслідок «помилок» законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.
Аналізуючи практику “старої” судової системи, то вкрай рідко можна було натрапити на рішення, в якому вищі судові інстанції відходили від чіткого позитивістського ухилу вирішення спорів. Утім, час плине і судова система хоч і не швидко, але змінюється. В першу чергу це стосується переорієнтації свідомості, зміни ментальності суддів Верховного Суду, які незважаючи на величезне навантаження, спромогаються винаходити прогресивні підходи до вирішення спорів, відходити як від численних правовий позицій Верховного Суду України, так і від власних правових позицій Великої палати (так званий “overruling”). На перший погляд важко відповісти на питання: а де ж заховався той принцип правової визначеності, передбачуваності того, яка правова поведінка є виправданою, а позиція обґрунтованою?
Трапляються випадки звернення до суду з позовом на основі позиції Великої Палати Верховного Суду, яка за час розгляду справи змінюється. І судовий збір в даному випадку, звісно, ніхто не поверне, хоча позивач може і не звертався б з таким позовом, заздалегідь знаючи про безперспективність вимог. Справедливо? З іншого боку, ми стаємо свідками “революції” правової думки, відхід від усталеної, дещо застарілої, практики.
Резонність зазначеного процесу обумовлюється зазвичай вадами попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), або ж зміною суспільного контексту, можливо, і політичного вектору.
В той же час, обрання на наступні 5 років нового Президента України, який вже озвучив необхідність чергового реформування судової системи, може призвести до появи у Верховному Суді нових облич. Думається, що таку мінливість кадрів у вищих судових ешелонах, як у відомих продуктових супермаркетах, важко назвати виправданою, адже однією з гарантій незалежності судової системи є саме незмінюваність суддів. З цього приводу, є побоювання що ми знову станемо свідками “ефекту маятника” і зворотного відступлення від правових позицій, які здавалося б вже пройшли “вогонь, воду і мідні труби”. І це вже не аби який крок у “прірву” непередбачуваності, що завжди лякає не тільки простих громадян, а особливо бізнес, який не готовий нести відповідні ризики.
Утім, переконаний, що Верховний Суд рухається в правильному напрямку та поступово започатковує правозастосування та має намір надалі триматися вектору природного права, поступово відводячи праву позитивному хоч і основну, проте, не переважну роль. Підтвердженням цього є хоч і не численна, але ґрунтовна за своїми висновками практика, яка задає певний, так би мовити, правозастосовчий “тренд” для судів нижчих інстанцій.
Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.
Повний текстCopyright © 2014-2024 «Протокол». Всі права захищені.