Перше використання терміну «законні інтереси» у текстах нормативно-правових актів відносять до 1906 року. Глава перша «Своду основных государственных законов Российской империи» від 23 квітня 1906 року, присвячена сутності верховної самодержавної влади, свідчить що «Государю императору принадлежит помилование осужденных, смягчение наказаний и общее прощение совершивших преступные деяния а также дарование милостей в случаях особых, не подходящих под действие общих законов, когда сим не нарушаются ничьи огражденные законом интересы и гражданские права».
У своєму Рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004 р. Конституційний суд України визначив основні ознаки охоронюваного законом інтересу, як правового феномену, який: а) виходить за межі змісту суб’єктивного права; б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. А також дав його дефініцію. Охоронюваний законом інтерес – це прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
При поєднанні інтересу та суб’єктивного права, останнє виступає правовим інструментарієм реалізації цього інтересу. Значно складніша ситуація виникає, коли інтерес є, але конкретного інструментарію у вигляді суб’єктивного права під нього немає. Тут слід звернути увагу, що, на думку Конституційного суду України, у цивільному законодавстві, а саме у Цивільному кодексі України (ст. 16), начебто прописані способи захисту інтересів.
Однак, аналіз перерахованих способів каже, що це не так – якщо не всі, то, принаймні, більшість з перерахованих судом способів захисту можна віднести до способів, коли інтерес захищається лише через відповідний захист суб’єктивного права, а не окремо інтересу як самостійного об’єкта захисту. Так, цілком зрозуміло, що в таких способах, як припинення дії, яка порушує право; примусове виконання обов’язку в натурі; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди – інтерес захищається через захист відповідного суб’єктивного права: будь то право на відшкодування збитків або примусове виконання обов’язку в натурі – обов’язку, який, як відомо, завжди корелюється з відповідним суб’єктивним правом іншої особи тощо.
Враховуючи те, що серед перелічених способів захисту інтересу суд не зазначив такий спосіб, як визнання права, можна припустити існування такого способу захисту охоронюваного законом інтересу як визнання інтересу законним, що прямо не заборонено законом. Власне кажучи, безпосереднє згадування в нормах права інтересів як об’єкта правового захисту фактично прирівнює їх до суб’єктивних прав. Законні інтереси, які не опосередковані правовими нормами – це доправова категорія, так як інтерес передує правам та обов’язкам, тобто виступає як «суб’єктивне право, що може виникнути у майбутньому».
Таким чином, Конституційний суд у своєму рішенні чітко не розмежував способи захисту суб’єктивного права від способів захисту інтересу, який існує поза конкретним суб’єктивним правом. Як зазначає Конституційний суд України, прагнення особи користуватися благом на підставі законного інтересу, але поза суб’єктивним правом відрізняється від того ж самого прагнення, але в рамках наявного у особи суб’єктивного права. Тобто, в першому випадку законний інтерес не передбачає вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки, в іншому випадку – при суб’єктивному праві – інтерес задовольняється шляхом покладення на певних осіб відповідного суб’єктивному праву обов’язку. Тому способів захисту інтересу поза суб’єктивного права об’єктивно буде значно менше, адже менше буде реальних життєвих випадків, коли цей інтерес дійсно буде підлягати захисту з боку закону та права. Серед прикладів останніх, тобто способів, які можна використати для захисту законного інтересу поза суб’єктивним правом, можна навести спосіб – визнання правочину недійсним. Цей спосіб є комплексним, тобто він може захищати інтереси як у рамках суб’єктивного права, так і поза нього. Відповідно до ст. 11 ЦК України договір та закон є одними з можливих підстав виникнення цивільних прав, а не інтересу, тобто навіть якщо певний інтерес і буде закріплений на рівні договору чи закону, то він обов’язково в цьому випадку буде поєднаний з відповідним суб’єктивним правом.
Захисту, на думку Конституційного суду України, підлягає лише законний інтерес. Законність інтересу, в свою чергу, визначається правилом – «дозволено все, що не забороняється законом», тобто у випадках, коли інтерес не підлягає охороні ані законом, ані правом, законодавець завжди прямо про це зазначає. Чинний Цивільний кодекс України, приміром, передбачає різні обмежувачі захисту інтересу як самостійного об’єкта, зокрема, невідповідність інтересу загальним засадам цивільного законодавства (ст. 15 ЦКУ), порушення при реалізації інтересу прав інших осіб (ст. 16 ЦКУ). Втім, поза увагою законодавства України залишається питання часового обмеження законності інтересу. На відміну від українського законодавства, досвід країн англосаксонського права в цьому питанні значно більший. Тут діє концепція the rule against perpetuities (правило проти вічності), зміст якої передбачає, що законний інтерес не може охоронятися вічно. Існують певні часові межі, в рамках яких і може відбуватися відповідний захист інтересу. Цей період обчислюється 21 роком після смерті останньої особи, яка жила на момент надання розпорядження, і до якої це розпорядження має відношення. Додатково цей період може бути продовжений на строк вагітності.
Виникнення згаданої вище концепції пов’язано зі справою герцога Norfolk (1682), коли останній у своєму розпорядженні визначив поетапний порядок переходу свого майна спочатку до старшого сина, а потім і до інших, аж до четвертого сина включно. Крім того, у розпорядженні були передбачені умови переходу майна й наступним поколінням нащадків, за умови настання певних обставин. Таким чином, своїм розпорядженням герцог Norfolk, по суті, визначив юридичну та фактичну долю свого майна на багато років вперед після своєї смерті, чим, звичайно, значно обмежував права своїх спадкоємців та можливий рух цього майна у цивільному обороті. На думку суду, який розглядав цю справу, обтяження майна розпорядженням герцога на строк, більший за життя тих людей, які жили на момент надання розпорядження, є неправильним. Однак, сам суд при розгляді справи не визначив період, в межах якого, з його точки зору, законний інтерес доцільно б було захищати, за нього це зробив вже інший склад суду в справі Cadell v. Palmer (1833).
Аналізуйте судовий акт: «Охоронюваний законом інтерес»: визначення та способи захисту у суді (Рішення КС у справі 1-10/2004. від 1 грудня 2004р.)
Розглянемо на прикладах із судової практики, що під категорією «охоронюваний законом інтерес» розуміють українські суди. Варто зазначити, що у більшості рішень, які містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень, посилання на дефініцію Конституційного суду України є формальним та не відповідає суті справи. Ще більш рідкісними є випадки, коли суд визначає законні інтереси позивача й приймає рішення виходячи саме з них. Отже, для зручності розподілимо рішення по категоріям.
Блог