Юридична необізнаність не є підставою для визнання договору недійсним, зокрема договору довічного утримання (ВС/КЦС у справі № 520/9320/17 від 18.12.2020)

Фабула судового акту: Цивільним законодавством як одною із підстав визнання правочину недійним є його укладення внаслідок помилки. Так, нормами ст. 229 Цивільного кодексу України визначено, що у разі якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У рішенні, яке пропонується до уваги Касаційний цивільний суд дав своє бачення тлумаченню вказаної норми, яке відповідно до положень цивільного процесуального законодавства має враховуватись судами при застосування згаданої норми Цивільного кодексу.

У даній справі позивачем, яка є особою похилого віку до суду було подано позовну заяву про визнання договору довічного утримання укладеного на підставі ст. 744 ЦК України недійсним.

Свої вимоги позивач мотивувала тим, що вона після смерті чоловіка є самотньою і до його смерті проживала разом із чоловіком. Але ж вона має у власності іншу житло на який склала заповіт на користь відповідача, який доглядав за цією квартирою, надавав їй кошти на утримання житла та комунальні послуги, а пізніше і договір довічного утримання.

Однак, вона не розуміла правову природу вказаного договору та помилялась щодо наслідків його укладення, а тому вчинила цей правочин внаслідок помилки.

Суд першої інстанції у задоволенні таких вимог відмовив мотивуючи своє рішення тим, що обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, не доводять помилку щодо природи правочину довічного утримання, прав позивача та обов`язків відповідача за спірним договором оскыльки в матеріалах справи відсутні докази на спростування направленості волевиявлення позивача на укладення саме договору довічного утримання з відчуженням конкретного нерухомого майна як то однокімнатної квартири, якою відповідач за згоди позивача по найму користувався близько десяти років. Водночас позивачем не зазначено, які ж саме фактичні обставини неправильно нею були сприйняті, що спотворило її справжню волю, за відсутності яких обставин можна було б вважати, що правочин довічного утримання не був би вчинений.

Апеляційний суд з такими висновками суду першої інстанції погодився.

Касаційний цивільний суд також визнав рішення судів першої та апеляційної інстанцій обґрунтованими та у своїй постанові вказав наступне.

З аналізу норм ст. 229 ЦК України випливає, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Таким чином особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.