При розгляді справи про застосування примусових заходів медичного характеру питання виду умислу, мети та мотив дій не вирішується (ВС/ККС № 202/5997/17 від 26.06.2019)

Фабула судового акту: Кримінальний процесуальний кодекс України, а саме ст. 505, визначає перелік обставин, які вирішуються при вирішенні питання про застосування до неосудної особи примусових заходів медичного характеру. При цьому із аналізу зазначеної норми дає підстави стверджувати, що вказаний перелік не є вичерпним.

У даній справі Касаційний кримінальний суд надав своє трактування положень вказаної статті.

Ухвалою суду першої інстанції до неосудної особи, яка страждає на параноїдальну шизофренію, застосовано примусові заходи медичного характеру у вигляді госпіталізації її в психіатричну лікарню зі звичайним наглядом.

Апеляційний суд залишив зазначену ухвалу без зміни.

Такі рішення стали підставою для звернення прокурора із касаційною скаргою у якій він просив виключити із судових рішень посилання на спрямованість умислу, мету і мотив її дій, при вчиненні суспільно небезпечного діяння, передбаченого ч.2 ст. 15 ч.1 ст. 185 КК України. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що умисел, мета і мотив є елементами суб`єктивної сторони злочину, які встановлюються лише щодо осудної особи.

Із такими доводами ККС погодився і свої постанові зазначив наступне.

Виходячи із положень ст. 19 КК України неосудна особа позбавлена здатності усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними унаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності, а може бути піддана за рішенням суду примусовим заходам медичного характеру.

В свою чергу умисна форма вини передбачає правильне відображення у свідомості суб`єкта як фактичних, так і юридичних ознак злочину, обов`язковою передумовою чого є осудність.

Отже висновки судів першої та апеляційної інстанцій про таке психічне ставлення неосудної особи до вчиненого суспільно небезпечного діяння як умисел не ґрунтуються на правильному тлумаченні закону про кримінальну відповідальність, яке б відповідало його точному змісту, що беззаперечно є свідченням неправильного застосування такого закону.

Статтею 505 КПК України передбачено, що обов`язковими обставинами, які підлягають доказуванню у такому кримінальному проваджені є: час, місце, спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння та вчинення цього суспільно небезпечного діяння цією особою, при цьому враховуються і інші обставини (інформація про психічні розлади, поведінка, небезпечність особи, розмір завданої шкоди).

Тобто, предмет доказування у кримінальному проваджені щодо застосування примусових заходів медичного характеру має низку особливостей, де не ставиться питання про винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, а йдеться про вчинення певною особою суспільно небезпечного діяння, а умисел, мета і мотив є елементами суб`єктивної сторони саме злочину та встановлюються лише щодо осудної особи, на що суди нижчих інстанцій увагу не звернули.