Визнання правочину недійсним - остання судова практика

Чинним цивільним законодавством України передбачено низку способів захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та свобод фізичних та юридичних осіб, серед яких, посідає чільне місце і такий спосіб захисту як визнання правочину недійсним.

Варто відзначити, що застосування законодавцем при формуванні даного способу захисту прав, свобод та законних інтересів осіб такого збірного поняття як «правочин» прямо дозволяє стверджувати про те, що у судовому порядку є можливим визнання не тільки будь-якого двостороннього чи багатостороннього договору, але і односторонніх правочинів, адже термін «правочин» є ширшим поняттям, яке включає в себе усі зазначені вище види правочинів, передбачених цивільним законодавством.

Якщо ж далі вести мову про визнання правочину недійсним, то в даному випадку мова йтиме саме про такий вид недійсних правочинів як оспорювані правочини, позаяк саме дана категорія правочинів може визнаватись в судовому порядку недійсними, адже вони є чинними та підлягають виконанню сторонами до тих пір, поки суд їх не визнає недійсним.

Інша ж категорія недійсних правочинів, а саме нікчемні правочини, не потребують їх визнання недійсними в судовому порядку, оскільки їх недійсність прямо випливає з положень закону, а саме їх укладення не породжує жодних юридичних наслідків для сторін з моменту їх вчинення.

Звернувшись до положень Цивільного кодексу України, можна виокремити низку підстав для визнання відповідного правочину недійсним, зокрема: що вчинені дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати (ст. 225 ЦК України); що вчинені під впливом помилок або обману (ст. 229 та 230 ЦК України); що вчинені під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України); фіктивні правочини (ст. 234 ЦК України); удавані правочини (ст. 235 ЦК України) тощо.

Водночас, якщо проаналізувати практику Верховного Суду у даній категорії справ, то найбільш поширеними є випадки звернення до суду із позовною вимогою про визнання правочину недійсними на підставі статей 225 229 230 233 ЦК України.

Тому, у даній статті пропонуємо розглянути більш детально означені вище підстави для визнання правочину недійсними як з точки зору законодавства України, так і крізь призму практики Верховного Суду.

Зокрема, якщо, приміром, розглядати підставу для визнання правочину недійсним, передбачену ст. 225 ЦК України, то нею передбачається, що парвочин може бути визнаний недійсним у разі, якщо дієздатна особа у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

З аналізу зазначеної норми слідує, що формула визнання такого правочину недійсним складається з: укладення правочину повністю дієздатною особа, яка, однак, у момент його вчинення в силу психічних факторів не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. При цьому, зважаючи на категоричне формулювання законодавця, неможливість особи, яка оспорює такий правочин, усвідомлювати значення своїх дій має мати абсолютний характер, що зумовлене хронічним або стійким розладом психіки.

Аналогічний висновок міститься і у постанові КЦС ВС від 03 лютого 2022 року у справі № 520/8118/17, в якій Суд наголосив на тому, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Якщо ж даною підставою для визнання правочину недійсним є все більш-менш зрозуміло, то досить цікавою та багатогранною підставою для визнання правочину недійсним є вчинення особою відповідного договору під впливом обману або помилки.