Визнання доказів недопустимими: деякі аспекти практичного застосування

Процесуальною конституційною гарантією дотримання законності у кримінальному провадженні є вимога частини 3 статті 62 Конституції України щодо того, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь[1].

Доказова база та процес доказування є наріжним каменем кримінального процесу, саме тому нормативна регламентація дій учасників кримінального судочинства у цій сфері має вирішальне значення.

У теорії кримінального процесу поширеним є визначення допустимості доказів як здатності доказу з огляду на відповідність виявлення, фіксації, опису, пакування та вилучення відповідно до вимог кримінального процесуального закону тоді вони можуть слугувати засобами доказування обставин, які мають значення для кримінального провадження. Зміст цієї ознаки доказу традиційно розглядають у площині чотирьох аспектів: 1) належний суб’єкт проведення процесуальних дій; 2) передбачене законом джерело даних, які утворюють зміст доказу; 3) належна процесуальна дія, що застосовується для одержання доказів; 4) встановлені процесуальним законом порядок проведення процесуальної дії та форма фіксації її результатів[2. С. 302].

Читайте статью: Моральный ущерб по-украински: как доказать и рассчитать сумму

Поняття «недопустимість доказів» тривалий час досліджувалось в науковій та правовій літературі, однак отримало своє законодавче закріплення лише з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України в діючій редакції.

Стаття 86 КПК України визначає, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом, а у свою чергу недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення. Детальніше підстави та критерії визнання доказів недопустимими перелічені в статті 87 КПК України [3].

Визнання судом певних доказів недопустимими є реалізацією конституційної норми про те, що усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Аналіз підстав визнання доказів недопустимими дає змогу виокремити наступні види доказів:

1) імперативно недопустимі;

2) диспозитивно недопустимі.

До імперативно недопустимих відносяться докази, котрі суд зобов’язаний визнати такими через їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод, а також докази, що характеризують особу підозрюваного (обвинуваченого), але не є предметом кримінального провадження. Перелік імперативно недопустимих доказів наведено у статті 87 та частині 1 статті 88 КПК України.