Відсторонення від правосуддя як спосіб боротьби з неугодними

Антуан де Сент-Екзюпері колись писав, що руйнуючи щоразу фундамент, новий храм ніколи не збудувати, хоч це було сказано більше півсотні років тому, однак є вкрай актуальним нині і не в сфері будівництва храму, а у сфері будівництва судоустрою.

Судовою реформою 2016 року було змінено систему судоустрою, ліквідовані «старі» суди та утворено «нові».

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII, п. 7 Прикінцевих та перехідних положень якого передбачають, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку.

Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України вже майже три роки перебувають в процедурі ліквідації, яка найбільш пагубно впливає на суддів, адже питання їх подальшого працевлаштування та забезпечення умов для здійснення правосуддя не були вирішені ні законом, ні будь-яким органом державної влади, який має відношення до судоустрою.

Частина суддів Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суд уУкраїни з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України так і не були переведені з цих ліквідованих судів, а інша частина була переведена в інші суди, які теж ліквідовані. Тобто з одного ліквідованого суду переведені в інший ліквідований суд. Судді з багаторічним досвідом та професійніми навиками відсторонені від здійснення правосуддя без провини, оскільки працевлаштовані в судах, які припинили здійснювати правосуддя.

Відповідно до п. 31 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя розпуск суду не повинен впливати на суддів, які працюють у ньому. У такому випадку судді обов’язково повинні бути переведені до інших судів того ж самого рівня.

Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід’ємним елементом їхнього статусу, поширюються на всіх суддів та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Серед визначених законодавством засобів забезпечення гарантій незалежності судді є здійснення суддею правосуддя відповідно до ст. 126 Конституції України.

Випадки, коли суддя не здійснює правосуддя, визначаються Законом України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів». Такі випадки поділяються на дві категорії та пов’язані з дією самого судді – поведінкою або кримінальною відповідальністю (Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018). В той же час, жоден з визначених законом випадків відсторонення від здійснення правосуддя не стосується суддів Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України, які тим не менше по факту відсторонені від здійснення правосуддя вже майже три роки.

Дана ситуація небезпечна як для суддів так і для суспільства в цілому. На наш погляд, маємо ситуацію «викривленого дзеркала» :з одного боку – дефіцит суддів у судах, а з іншого – сотні суддів, які мають повноваження, досвід, професійні знання, усунені від здійснення правосуддя. Адже аналогічна ситуації зі суддями ВСУ, ВГСУ, ВАСУ існує і в інших судах, які були ліквідовані Указами Президента України в 2017 році. Такий стан справ може свідчити про ймовірне умисне створення «проблем» діяльності судів у країні з метою загострення соціального невдоволення на тлі поширення негативного ставлення до суддів.

Наслідки від ігнорування цієї проблеми: (1) той же дефіцит суддів, що здійснюють правосуддя, що в свою чергу спричиняє порушення розумних строків; (2) штучне відсторонення від здійснення правосуддя суддів, які наділені відповідними повноваженнями, що є втручанням як в суддівські гарантії, так і в право людини на розвиток професійної сфери життя; (3) наражає на ризик отримання рішень міжнародних інстанцій про відшкодування державою шкоди, завданої штучним втручанням в права людини; (4) навантаження на бюджет країни щодо необхідності утримання суддів, які штучно відсторонені від роботи; (5) загострення соціального конфлікту як у суддів, так і в громадян, які не отримують належного розгляду в розумні строки.