Відбір чи вибір: знову про судову реформу

Не все ідеально в нашій судовій системі можна навіть сказати – все не ідеально в нашій судовій системі, починаючи вже з самого першу етапу – відбору суддів на посади.

На жаль, останні роки у нас тільки й чути, що у всьому винні судді, що породило нескінченні судові реформи, які власне вже були частково предметом перегляду Конституційним Судом України та визнавалися неконституційними.

За бажанням відреформувати судову систему криється фактичне втручання в третю гілку влади та незалежність суддів.

Розподіл влад не нами придуманий і вже не одне десятиріччя апробований багатьма демократичними державами, і саме забезпечення балансу розподілу влад та гарантування незалежності - особливо судовій гілці влади, є запорукою дотримання не лише законів, а й прав та свобод кожної людини.

Можна сказати кардинально інший підхід у призначенні на посаду суддів було визначено Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року (далі – Закон), в той же час даний закон містить норми, які, на наш погляд, є несумісними з Конституцією України та мають зовсім іншу приховану мету – надання необмеженої дискреції при відборі суддів.

Закладені в цей Закон норми вже були використані і не тільки з ціллю відбору суддів, а й з метою оцінювання, про що свідчать вже існуючі судові спори.

Зазначимо лише про три моменти, хоч вони і не єдині, але яскраво ілюструють такий прихований зміст.

Перше:

Вже неодноразово Конституційний Суд України говорив, що незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду. Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються виключно Конституцією України і законами з дотримання принципу правової визначеності, який в свою чергу вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними.

Що ж ми маємо на справді - закон визначає три критерії, яким має відповідати суддя, в той же час в порушення вимог щодо якості закону та правової визначеності, закон не розкриває ні поняття цих критеріїв, ні їх показників, ні порядок їх оцінювання в частині варіативності балів, однак надає таке право ВККС, хоч виключно та лише законом мать бути визначені питання судоустрою і статусу суддів.

Відсутність в законі чіткого механізму та правил оцінювання призвела до того, що «внутрішнє переконання» членів ВККС, а не знання чи практичні навички, чи навіть психологічні тести, є вирішальними при відборі суддів, що виключає принцип об’єктивного, а не суб’єктивного відбору.