Ухвала КГС ВП від 07.09.2020 року у справі №32/77т

УХВАЛА

02 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 32/77т

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Берднік І. С., Чумака Ю. Я.,

розглянувши матеріали касаційної скарги ОСОБА_1

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.07.2020 (судді:

Чорногуз М. Г. - головуючий, Іоннікова І. А., Хрипун О. О.)

та заяву Приватного акціонерного товариства "Ірокс" про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 у справі

за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України і Державного підприємства "Львівське будівельно-монтажне управління"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Персенківка", Товариства з обмеженою відповідальністю В "Будівельник", Товариства з обмеженою відповідальністю "Галичбудмонтаж" та Приватного акціонерного товариства "Ірокс",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Обласне комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Товариство з обмеженою відповідальністю "Спеціалізоване будівельне управління 14" та Автогаражний кооператив № 15 Галицького району міста Львова,

про визнання права власності на нерухоме майно та його витребування,

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 (судді: Дроботова Т. Б. - головуючий, Пільков К. М., Чумак Ю. Я.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.07.2020 у справі № 32/77т зі здійсненням розгляду справи у судовому засіданні 17.11.2020, витребувано справу із Господарського суду міста Києва.

У зв'язку із надходженням із Господарського суду міста Києва матеріалів справи № 32/77т із супровідним листом від 22.10.2020 № 287т, відповідно до чого справа містить відомості, які є державною таємницею, згідно з ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.10.2020 було постановлено здійснити розгляд справи у закритому судовому засіданні 17.11.2020 і повідомлено сторін, що матеріали справи містять інформацію зі ступенем секретності "таємно", тому до участі у судовому засіданні допускаються лише особи, яким надано допуск до державної таємниці за відповідною формою.

Згідно з ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
17.11.2020 зупинено касаційне провадження у справі № 32/77т Господарського суду міста Києва до отримання адвокатом Алієвим В. В. як представником ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю В "Будівельник" (далі - ТОВ В "Будівельник "), Приватного акціонерного товариства "Ірокс" (далі - ПрАТ "Ірокс") довідки про наявність допуску до державної таємниці.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 01.02.2021 визначено такий склад колегії суддів: Дроботова Т. Б. - головуючий, Чумак Ю. Я., Берднік І. С.

За змістом листа Служби безпеки України від 30.12.2020 № 26/2/2-7979 на адресу Верховного Суду адвокату Алієву В. В. відмовлено в оформленні допуску до державної таємниці за формою 3, про що Алієв В. В. був повідомлений згідно з листом Верховного Суду від 11.01.2021 № 50/ВС-5НТ. Зазначений лист Алієв В. В. отримав особисто 19.01.2021.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.02.2021 (судді: Дроботова Т. Б. - головуючий, Берднік І. С., Чумак Ю. Я.) поновлено касаційне провадження у справі № 32/77т зі здійсненням розгляду справи у закритому судовому засіданні 02.03.2021.

Згідно з ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
26.02.2021 приєднано заяву ПрАТ "Ірокс" до касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.07.2020 у справі № 32/77т.

Як убачається із матеріалів справи, рішенням Господарського суду міста Києва від
04.04.2016 (судді: Головатюк Л. Д. - головуючий, Балац С. В., Паламар П. І.) у справі № 32/77т позов задоволено. Визнано за державою в особі Міністерства оборони України право власності на будівлі і споруди військового містечка у АДРЕСА_1, а саме: адміністративний будинок (А-2), будівлю побутового призначення (Е-1), будівлю ГСМ (Ж-1), склад (з-І), навіс (И-1), насосну (1-1), склад (1-1), пожежний пост (И-1), гараж (М-1), склад (Е-1), навіс (К-1), акумуляторну (Л-1), адміністративний будинок (Н-1), котельню (0-1), гаражі та їдальню (П-1), склади (С-1, Т-1, У-1, Ф-1, Х-1, Ц-1,4-1, А-1, В-1, Ш-1), будівлю побутового призначення (Щ-2), колибу (Ш-1), навіси (Б-1, Ю-1), цех ізоляції (Я-1), огорожу та асфальтобетонне покриття загальною площею 5750 м2. Витребувано майно - будівлі і споруди військового містечка у АДРЕСА_1, а саме: адміністративний будинок (А-2), будівлю побутового призначення (Е-1), будівлю ГСМ (Ж-1), склад (з-І), навіс (И-1), насосну (1-1), склад (1-1), пожежний пост (И-1), гараж (М-1), склад (Е-1), навіс (К-1), акумуляторну (Л-1), адміністративний будинок (Н-1), котельню (0-1), гаражі та їдальню (П-1), склади (С-1, Т-1, У-1, Ф-1, Х-1, Ц-1,4-1, А-1, В-1, Ш-1), будівлю побутового призначення (Щ-2), колибу (Ш-1), навіси (Б-1, Ю-1), цех ізоляції (Я-1), огорожу та асфальтобетонне покриття загальною площею 5750 м2 у Закритого акціонерного товариства "Персенівка" (далі - ЗАТ "Персенівка "), ТОВ В "Будівельник ", ПрАТ "Ірокс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Галичбудмонтаж" (далі - ТОВ "Галичбудмонтаж") та зобов'язано відповідачів передати зазначені будівлі і споруди на баланс Державного підприємства "Львівське будівельно-монтажне управління" (далі - ДП "Львівське будівельно-монтажне управління"). Здійснено розподіл судових витрат.

Аргументуючи судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що спірне нерухоме майно незаконно, поза волею уповноважених державою органів з управління майном державної власності вибуло із державної власності, а отже згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України його має бути витребувано у відповідачів.

При цьому суд урахував обставини установлені господарським судом у справі № 32/586-45/428т-50/250т, які в силу вимог процесуального законодавства повторному доведенню не підлягають. Так, згідно з рішенням Господарського суду міста Києва від 06.10.2010 у справі № 32/586-45/428т-50/250т біржова угода № 171-03/4 договір купівлі-продажу об'єкта нерухомості від 24.09.2003, укладена між ДП "Львівське будівельно-монтажне управління" і Закритим акціонерним товариством "Ірокс" (далі - ЗАТ "Ірокс ", правонаступником якого є ПрАТ "Ірокс"), була визнана недійсною з моменту її укладення на підставі статті 48 Цивільного кодексу УРСР, як така, що не відповідає вимогам закону, оскільки рішення Кабінету Міністрів України щодо відчуження нерухомого майна не приймалося, крім того продаж військового нерухомого майна не було погоджено з Міністром оборони України. Отже, враховуючи факт скасування в судовому порядку правочину щодо відчуження спірного майна та положення частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку про те, що підстав вважати, що ЗАТ "Ірокс" у наведеному випадку законно заволоділо спірним майном немає. Суд також урахував те, що прокурор звернувся із позовом у цій справі 28.02.2011, тобто ще до ухвалення судами рішень у інших справах щодо визнання права власності на частини спірного майна за відповідачами - ЗАТ "Персенівка ", ТОВ В "Будівельник", ТОВ "Галичбудмонтаж", тому заявлені позовні вимоги у цій справі суд визнав обґрунтованими та доведеними.

Згідно з постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.07.2020 (судді: Чорногуз М. Г. - головуючий, Іоннікова І. А., Хрипун О. О.) рішення Господарського суду міста Києва від 04.04.2016 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами, викладеними у рішенні місцевого господарського суду про задоволення позову.

Водночас апеляційний господарський суд залишив без задоволення клопотання ОСОБА_1 про процесуальне правонаступництво у справі щодо заміни відповідачів - ТОВ В "Будівельник ", ТОВ "Спеціалізоване будівельне управління-14" на ОСОБА_1 в частині визнання права власності на 4/1000 нерухомого майна (навісу під літ. 2Ю-1 загальною площею 224,7 м2, нежитлового приміщення з переробки харчових продуктів під літ. 2Щ-2 загальною площею 255,3 м2 розташованого за адресою: АДРЕСА_1) та його витребування. Розглянувши зазначене клопотання, дослідивши доводи, викладені у ньому, та докази надані, на підтвердження таких доводів, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення цього клопотання та виходив із того, що оскільки відповідачі, будучи обізнаними про заборону щодо відчуження спірного майна (ухвала Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2016 про забезпечення позову шляхом заборони ЗАТ "Персенівка ", ТОВ "Будівельник ", ПрАТ "Ірокс", ТОВ "Галичбудмонтаж ", ТОВ "Спеціалізоване будівельне управління 14", Автогаражному кооперативу № 15 Галицького району м. Львова вчиняти будь-які дії, що стосуються відчуження будівель літ. А-2, Е-1, Ж-1, З-1, И-1, І-1, Й-1, М-1, Е-1, К-1, Л-1, Н-1, О-1, П-1, Р-1, С-1, Т-1, У-1, Ф-1, Х-1, Ц-1, Ш-1, Щ-2, А1-1, Б1-1, В1-1, Ю-1, Я-1, розташовані на АДРЕСА_1) між судовими засіданнями у суді апеляційної інстанції, призначеними на 01.07.2020 та 15.07.2020, з метою затягування судового процесу, за договором купівлі-продажу частки нежитлового приміщення від
10.07.2020 здійснили відчуження на користь ОСОБА_1 4/1000 часток майнового комплексу, розташованого на АДРЕСА_1 (зокрема навісу площею 224,7 м2), тобто об'єкта нерухомості, який, серед іншого, є предметом спору у цій справі; такий правочин, як установив суд апеляційної інстанції, є таким, що порушує публічний порядок у розумінні положень статті 228 Цивільного кодексу України та в силу закону є нікчемним, тому не породжує будь-яких прав та обов'язків для заявника.

При цьому апеляційний господарський суд урахував правову позицію Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладену у постанові від 11.03.2020 у справі № 404/6619/17.

ОСОБА_1, не погоджуючись із ухваленою у справі постановою, подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.07.2020, а справу направити на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.

Підставами для скасування постанови суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 зазначає порушення апеляційним господарським судом норм процесуального і матеріального права; вважає, що суд апеляційної інстанції прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Зокрема, скаржник наголошує, що 14.07.2020 подав до апеляційного господарського суду клопотання про процесуальне правонаступництво, залучення до участі у справі, оскільки згідно з договорами купівлі-продажу від 10.07.2020 придбав 4/1000 частки майнового комплексу, а саме навіс літ. 2Ю-1, нежитлове приміщення із переробки харчових продуктів літ. 2Щ-2, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, проте у задоволенні цього клопотання було відмовлено судом необґрунтовано. На думку скаржника, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про нікчемність договору від 10.07.2020, оскільки такий договір не був предметом чи підставою позову у цій справі та не міг досліджуватися судом на предмет його недійсності і кваліфікуватися як нікчемний без залучення до справи власника майна. Скаржник також вважає таким, що ґрунтується на припущеннях висновок суду про те, що будівля літ. 2Ю-1, яка є предметом договору купівлі-продажу від
10.07.2020, та будівля літ. Ю-1, яка, серед іншого, є предметом спору у цій справі, та щодо якої було ухвалено рішення про забезпечення позову, є фактично одним і тим самим майном. Крім того, скаржник зазначає про те, що суд апеляційної інстанції допустив помилку у написанні прізвища ОСОБА_1.

Від Приватного акціонерного товариства надійшла заява про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1, яка, як уже зазначалося, згідно з ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.02.2021 була приєднана до касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.07.2020 у справі № 32/77т.

Відповідно до частини 3 статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

Згідно із частиною 4 статті 303 Господарського процесуального кодексу України про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частиною 4 статті 303 Господарського процесуального кодексу України, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частиною 4 статті 303 Господарського процесуального кодексу України.

Дослідивши матеріали справи та зміст оскаржуваної у справі постанови, а також доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про необхідність передачі цієї скарги разом з матеріалами справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 3 статті 302 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку про застосування норми права, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду з огляду на таке.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду (судді:

Висоцька В. С. - головуючий, Грушицький А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Сердюк В. В., Фаловська І. М. ) прийняв постанову від
11.03.2020 у справі № 404/6619/17 (правові висновки в якій були ураховані судом апеляційної інстанції у справі № 32/77т під час відмови у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про процесуальне правонаступництво), якою залишив без змін рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 22.11.2018 у нескасованій частині та постанову Кропивницького апеляційного суду від 17.04.2019.

Як свідчить зміст постанови суду касаційної інстанції, рішенням Кіровського районного суду міста Кіровограда від 22.11.2018 позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 14.07.2017, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, зареєстрований приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Цариченко Н. В., серія та номер 887, номер запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 21399541, щодо квартири АДРЕСА_2, та скасовано його державну реєстрацію.

Визнано недійсним договір дарування, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, щодо квартири АДРЕСА_2, серія та номер 1512, виданий 30.10.2017 приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Цариченко Н. В., номер запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23087857, та скасована його державна реєстрація. В іншій частині вимог відмовлено.

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 17.04.2019 рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 22.11.2018 скасовано в частині задоволення позовних вимог та ухвалено в цій частині нове, яким позовні вимоги ОСОБА_7 та неповнолітнього ОСОБА_8, в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_7, задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 14.07.2017, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, зареєстрований приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Цариченко Н. В., серія та номер 887, номер запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 21399541, щодо квартири АДРЕСА_2, та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним договір дарування, укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_6, щодо квартири АДРЕСА_2, серія та номер 1512, виданий 30.10.2017 приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Цариченко Н. В., номер запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23087857, та скасовано його державну реєстрацію.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволених позовних вимог та ухвалюючи в цій частині нове рішення, апеляційний суд зазначав, що суд першої інстанції не встановив, з яких саме підстав заявлено позовні вимоги, при розгляді справи застосував взаємовиключні норми закону, що призвело до неправильного застосування норм права, якими регулюються ці правовідносини.

Апеляційний суд зазначив, що відчуження об'єкта нерухомості під час дії арешту та наявності заборони на його відчуження - є протиправним, тобто таким, що порушує публічний порядок, незалежно від того, що інформація про арешт була відсутня у відповідному державному реєстрі.

Апеляційний суд встановив, що у зв'язку із розглядом справи за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3, ОСОБА_9 про відшкодування шкоди, збитків спричинених порушенням права і невиконанням судового рішення в межах якої ОСОБА_7 просив стягнути 276
293,00 грн - втраченого середнього заробітку; 2 188,64 грн - збитків від сплати орендної плати; 5 424,00 грн - комунальних витрат і 300 000,00 грн моральної шкоди на об'єкт відчуження за договорами купівлі-продажу та дарування в порядку забезпечення позову ухвалою Ленінського районного суду міста Кіровограда від
30.06.2017 у справі № 405/3360/17 було накладено арешт, а тому суд апеляційної інстанції, з урахуванням того, що укладення договорів між сторонами та перехід до інших осіб права власності на це нерухоме майно унеможливлює звернення стягнення на нього при виконанні рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 25.06.2015, дійшов висновку про порушення прав позивача укладеними договорами.

Апеляційний суд вважав, що виходячи із змісту правочинів вони є такими, що підпадають під встановлені статтею 228 Цивільного кодексу України умови, за яких правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, оскільки за ними проведено відчуження майна, обіг якого був обмежений у зв'язку із накладенням арешту на нього ухвалою Ленінського районного суду міста Кіровограда від
30.06.2017 у справі № 405/3360/17.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, ухвалюючи постанову у справі, погодився із такими висновками апеляційного суду, послався, зокрема, на те, що забезпечення судом позову у виді накладення арешту на об'єкт нерухомого майна означає, що цей об'єкт набуває правового режиму, обмеженого в цивільному обороті. В тому разі, коли під час дії заборони відбувається відчуження такого майна особою, обізнаною про накладення арешту на майно, відповідний правочин може визнаватися недійсним і є таким, що порушує публічний порядок. При цьому не має правового значення і не може бути перешкодою для визнання договору недійсним той факт, що ухвала суду про накладення арешту не була зареєстрована відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Суди встановили, що станом на 14.07.2017 і 30.10.2018 запис про арешт квартири АДРЕСА_2 до відповідного державного реєстру не вносився; у матеріалах прави є копії постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 24.07.2015 ВП № 48199001 і ВП № 48198931 винесені державним виконавцем Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції Ковальовою А. М. в порядку примусового виконання виконавчого листа № 405/11641/13-ц, якими ОСОБА_3 та ОСОБА_9 було заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна.

Як уже зазначалося, у справі, що наразі розглядається Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду, апеляційний господарський суд, урахувавши положення статті 228 Цивільного кодексу України та правові висновки, викладені у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.03.2020 у справі № 404/6619/17, дійшов висновку, що правочин, на підставі якого було відчужене на користь заявника - ОСОБА_1 нерухоме майно, яке, у тому числі, є предметом спору у цій справі, є таким, що порушує публічний порядок у розумінні положень статті 228 Цивільного кодексу України та в силу закону є нікчемним, тому не породжує будь-яких прав та обов'язків для заявника.

За змістом частин 1, 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обв'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків зокрема, є правочини (пункт 1), інші юридичні факти (пункт 4).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина 1 статті 202 Цивільного кодексу України).

Отже, правочин за своєю природою є юридичним фактом та являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов'язує виникнення, зміну, припинення цивільних правовідносин.

Водночас для досягнення правочином своєї мети та породження ним необхідних правових наслідків правочин повинен відповідати вимоги, встановленим законодавством. Правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним.

Вчинення правочину, який не відповідає закону, означає здійснення особою незаконних дій, спрямованих на заборонене (зокрема у заборонений спосіб) набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дієвість законодавчої заборони за загальним правилом не може залежати від волі особи, і в будь-якому разі не може залежати від волі недобросовісної особи.

У статті 203 Цивільного кодексу України унормовано загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, зміст правочину не може суперечити статті 203 Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3). Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина 4). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5). Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина 6).

Статтею 204 Цивільного кодексу України гарантується презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За змістом статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені статті 215 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених статті 215 Цивільного кодексу України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (стаття 236 Цивільного кодексу України).

Цивільний кодекс України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до положень частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Правочини є безспірно нікчемними, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно зрозуміло, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як підстава їх нікчемності, тому ніякого спору виникнути не може. Нікчемний правочин як завідомо недійсний не підлягає виконанню. На нікчемність правочину мають право посилатися і вимагати в судовому порядку застосування наслідків його недійсності будь-які заінтересовані особи.

Оспорюваними є правочини, які Цивільний кодексу України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.

Отже, оспорюваним є правочин, який недійсний в силу визнання його таким судом на вимогу сторони чи заінтересованої особи. Оспорювані правочини викликають передбачені ними правові наслідки до тих пір, доки вони не оскаржені, однак якщо вони заперечуються (оскаржуються) стороною чи заінтересованою особою, то суд за наявності відповідних підстав визнає їх недійсними з моменту їх вчинення.

На відміну від нікчемного оспорюваний правочин на момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов'язки, тому припускається дійсним. Водночас порушення умов дійсності правочинів в момент вчинення, як вже зазначалося, надає можливість одній зі сторін чи заінтересованій особі звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Тобто якщо правочин не оспорюється, то є дійсним і створює відповідні юридичні наслідки.

Отже, кожен з видів недійсності правочинів передбачає, зокрема, різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів, залежно від підстав визнання правочину недійсним настають різні правові наслідки.

Під час вирішення спорів про визнання правочинів недійсними суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх учинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно зі статтею 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним (частина 1). Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частина 2). У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави (частина 3).

У зазначеній статті визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, а також встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Об'єктивна сторона такого правочину вказує на суперечність його нормативно-правовим актам, в яких закріплюються конституційні права та свободи людини і громадянина; право державної, комунальної та приватної власності тощо.

Суб'єктивна ознака правочину, що порушує публічний порядок, полягає у спрямованості дії стороні (сторони) на досягнення протиправного результату, яка вказує на умисне вчинення такого правочину.

Для нікчемного за статтею 228 Цивільного кодексу України правочину очевидним є те, що особа має намір вчинити такі дії, які є суспільно небезпечними, порушують норми публічного права; це може бути й порушення прав окремої особи, групи осіб або територіального утворення чи держави; зазвичай такі дії цілеспрямовано порушують публічний порядок, тобто особа саме це має на меті, усвідомлює, що її дії насправді не є правочином, а суспільно небезпечним правопорушенням.

Спрямованість правочину, що порушує публічний порядок, визначається встановленням мети відповідного волевиявлення на момент його здійснення. Тому у розгляді такої категорії спорів встановленню підлягає те, у чому конкретно полягало порушення публічного порядку, мета укладення правочину, хто зі сторін мав умисел на досягнення цієї мети. Відповідно при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Як уже зазначалося, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 11.03.2020 у справі № 404/6619/17, на висновки у якій послався Північний апеляційний господарський суд в оскарженій у справі № 32/77т постанові, яка наразі є предметом касаційного перегляду, урахувавши, зокрема положення статей 11, 16, 202, 203, 215, 216, 228 Цивільного кодексу України, погодився з судом апеляційної інстанції стосовно того, що виходячи із змісту правочинів купівлі-продажу квартири, про визнання недійсними яких заявлено позов у справі № 404/6619/17, вони є такими, що підпадають під встановлені статтею 228 Цивільного кодексу України умови, за яких правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, тобто нікчемними, оскільки за ними проведено відчуження майна, обіг якого був обмежений у зв'язку із забороною його відчуження згідно з відповідною ухвалою суду.

Водночас Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від
04.07.2018 у справі № 462/4611/13-ц за подібних фактичних обставин, керуючись, серед іншого, положеннями статей 15, 16, 203, 215, 216 Цивільного кодексу України, погодився з висновком судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для визнання недійсним договору дарування квартири за позовом заінтересованої особи, як оспорюваного правочину (такого, що не відповідає вимогам законодавства - суперечить акту цивільного законодавства, яким є винесений судом локальний нормативно-правовий акт - ухвала суду, якою вжиті заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру, натомість зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (частина 1 статті 203, частина 1 статті 215 Цивільного кодексу України), оскільки відчуження майна відбулося за наявності встановленої судом заборони на відчуження вказаного нерухомого майна з метою унеможливлення звернення стягнення на таке майно в разі задоволення позову про повернення відповідачем боргу в іншій цивільній справі.

Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність і втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Наявність різних підходів щодо тлумачення норм матеріального права за подібних правовідносин призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов'язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці (BREZOVEC V. CROATIA, no. 13488/07,29.03.2011).

Ураховуючи наведене, з метою гарантування юридичної визначеності, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне передати справу № 32/77т на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку із необхідністю відступлення від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного в раніше ухваленій постанові від 11.03.2020 у справі № 404/6619/17, правові висновки якої були застосовані судом апеляційної інстанції в оскарженій постанові у справі № 32/77т, стосовно можливості, виходячи із контекстуального аналізу положень статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, кваліфікації та визнання недійсним у судовому порядку правочину, що порушує публічний порядок з підстав відчуження майна за наявності встановленої судом заборони, саме як нікчемного (недійсного в силу закону), а не такого, що є оспорюваним (заперечним).

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права, у тому числі відповідно до європейських стандартів, та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд (Закон України "Про судоустрій і статус суддів").

Водночас за змістом частини 1 статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду яка, у визначених законом випадках, здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права (стаття 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до частин 5, 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від
28.10.1999). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, рішення ЄСПЛ від 29.11.2016). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22.11.1995).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба з'ясувати неоднозначні моменти і адаптувати норми законодавства до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, рішення ЄСПЛ від
11.04.2013; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, рішення ЄСПЛ від
21.10.2013).

Ураховуючи наведене, справа № 32/77т разом із касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.07.2020 та заявою ПрАТ "Ірокс" про приєднання до цієї касаційної скарги підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись статтями 234, 235, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Справу № 32/77т за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України і Державного підприємства "Львівське будівельно-монтажне управління" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Персенківка", Товариства з обмеженою відповідальністю В "Будівельник ", Товариства з обмеженою відповідальністю "Галичбудмонтаж" та Приватного акціонерного товариства "Ірокс", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Обласне комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Товариство з обмеженою відповідальністю "Спеціалізоване будівельне управління 14" та Автогаражний кооператив № 15 Галицького району міста Львова, про визнання права власності на нерухоме майно та його витребування разом із касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від
15.07.2020 та заявою Приватного акціонерного товариства "Ірокс" про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 у зазначеній справі передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді І. С. Берднік

Ю. Я. Чумак