Участь у вихованні дитини по рішенню суду: практика ЄСПЛ та Верховного Суду

Одним з найскладніших питань у сімейному праві є не поділ майна, не аліменти і не розлучення, а реалізація права дитини на контакт з тим з батьків, хто проживає окремо

Після розірвання шлюбу та/чи припинення фактичних сімейних відносин одним із найболючіших питань, нерідко, стає питання визначення порядку участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо, якщо батьки конфліктують і не можуть досягнути з цього питання згоди. Діти у таких історіях, як часто вимушено спостерігають сімейні адвокати, стають об’єктом маніпуляцій та тиску, умисно та системно відчужуються від того з батьків, хто проживає окремо, або ж той з батьків, хто проживав окремо, просто “викрадає” дитину у іншого і перестає виходити на зв’язок (хоч слово “викрадення” у цій ситуації недоречне, про що ми вже писали в одній зі статей в цьому блозі, але саме ним оперує той з батьків, з ким раніше проживала дитини).

Сімейний кодекс України у статті 7 чітко закріплює, що жінка та чоловік мають рівні права й обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя.

Однак реалізація цього права потребує від держави та її органів (судів, служб у справах дітей, державних виконавців тощо) не просто формальних судових рішень, які нерідко створюють ілюзію правосуддя, а дієвих механізмів виконання рішень з абсолютним пріоритетом прав та інтересів дитини, зокрема, права виховуватися обома батьками.

Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до пунктів 1, 2 ст. 3 зазначеної Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків.

Проте в сімейних спорах часто маємо справу з ситуацією, коли дитина категорично відмовляється від зустрічей з тим із батьків, хто проживає окремо. Чи завжди така відмова дитини є її свідомим та істинним вибором? І що робити далі? Простої відповіді на це питання, на жаль, немає.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях звертає особливу увагу на так званий синдром відчуження одного з батьків (Parental Alienation Syndrome). Це ситуація, коли той з батьків, з ким проживає дитина, свідомо чи підсвідомо програмує дитину на вороже ставлення до іншого.

У своїй лекції суддя у відставці Ієрусалимського суду у сімейних справах Філіп Маркус “Відчуження батьків = психологічне насильство над дітьми” розповів, що відчуження одного з батьків:

• це дія одного з них, яка змушує дитину без будь-якої правомірної причини відмовитися від контактів із другим з батьків, якого/-у вона до цього любила;

• може бути навмисним, виникати внаслідок розладу особистості та/або психічного розладу і/або гострого болісного реагування на розрив між батьками;

  Читати повністю

  Ми в соціальних мережах:

  • page
  • group
  • telegram
  • viber
  • youtube