Прийняття у 2022 році Закону України №2421-IX, що доповнив Кодекс законів про працю України (далі – КЗпП) новою ст. 21-1, стало справжнім проривом. Ця норма офіційно легалізувала та врегулювала відносини, які раніше часто існували в «тіньовій» економіці або були замасковані під цивільно-правові договори, що створювало значні правові ризики для обох сторін.
У цій статті ми детально розберемо трудовий договір з нефіксованим робочим часом (далі – ТДНЧ). Розповімо, що він собою представляє з точки зору закону, з’ясуємо його головні переваги та ризики, а також порівняємо з більш традиційними формами зайнятості, щоб зрозуміти, у яких випадках така модель роботи може бути вигідною як для працівника, так і для роботодавця.
Що таке трудовий договір з нефіксованим робочим часом?
Загалом, ст. 21 КЗпП визначає трудовий договір як угоду між працівником і роботодавцем (роботодавцем – фізичною особою), за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець – фізична особа) зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
У 2022 році КЗпП був доповнений ст. 21-1, яка вводить новий вид трудового договору – трудовий договір з нефіксованим робочим часом.
Трудовий договір з нефіксованим робочим часом є нововведенням українського законодавства та схожий на зарубіжний «zerohours contract», який використовується, зокрема, у Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині, Угорщині, Італії та інших країнах ЄС.
Так, наприклад, у британському Законі «Про трудові права» (стаття 27А) трудовий договір із нульовим робочим часом визначається як «будь-який договір про найм або інший договір з працівником, за яким обов’язок виконувати роботу або надавати послуги виникає лише за наявності доступної у роботодавця роботи; при цьому немає жодних гарантій, що працівникові буде надано будь-яку роботу чи послуги».
Згідно українським законодавством (ст. 21-1 КЗпП), трудовий договір з нефіксованим робочим часом – це особливий вид трудового договору, умовами якого не встановлено конкретний час виконання роботи, обов’язок працівника виконувати яку виникає виключно у разі надання роботодавцем передбаченої цим трудовим договором роботи без гарантування того, що така робота буде надаватися постійно, але з дотриманням умов оплати праці, передбачених цією статтею.
Головною перевагою такого договору є гнучкість у встановленні робочого часу. Працівник може самостійно планувати, коли виконувати завдання, розподіляти години нерівномірно протягом тижня або місяця, або працювати виключно за запитом роботодавця. Це дає можливість ефективно поєднувати роботу з особистими справами, а роботодавцю-оперативно залучати працівника під конкретні проєкти чи завдання.
Важливо, що навіть при такій гнучкості зберігаються всі основні трудові гарантії: дотримуються норми щодо тривалості робочого часу, оплати праці, відпусток, періодів відпочинку та правил охорони праці. Трудовий договір з нефіксованим робочим часом поєднує свободу у виборі графіка з офіційним соціальним захистом, роблячи його ефективним інструментом для легалізації гнучкої зайнятості та стимулювання розвитку сучасного ринку праці в Україні.
Часто такий договір ще плутають з договором цивільно-правового характеру, проте основна правова відмінність полягає у тому, що ЦПХ (регулюється Цивільним кодексом) стосується виконання конкретного завдання та отримання за це винагороди, тоді як ТДНЧ (регулюється КЗпП) є трудовим договором і передбачає виконання трудових функцій. Якщо за ЦПХ оплачується результат, то за ТДНЧ – процес, тобто фактично відпрацьований час.