Телемедицина: коли закони не встигають за епохою

Телемедицина: коли закони не встигають за епохою

У 2019 році на конференції у Відні німецький лікар скаржився, що його змушують везти пацієнтів за 200 кілометрів на консультацію, хоча все можна було б вирішити за 20 хвилин відеодзвінка. Тоді це здавалося курйозом, дрібним збоєм у системі. Через рік, коли пандемія розірвала звичний світ, той самий лікар проводив по 15–20 онлайн-консультацій щодня. Історія людства часто рухається такими стрибками: технології випереджають наші уявлення про них, а ми, як завжди, наздоганяємо, спотикаючись.

Пандемія стала не просто кризою, а цивілізаційним прискорювачем. За даними ВООЗ, використання телемедицини зросло більш ніж удвічі у 2020–2021 роках. Це був не просто технологічний прорив, а зміна парадигми: медицина, яка століттями залежала від фізичної присутності, раптом опинилася в цифровому просторі. Але якщо технології стрибнули вперед, то законодавці залишилися десь у минулому столітті, чухаючи потилиці. Хто відповідає за помилку, коли лікар у Берліні, пацієнт у Римі, а сервер у Дубліні? Це не просто юридичне питання — це виклик для самої ідеї кордонів у світі, де інформація їх ігнорує.

Ліцензії в епоху без кордонів

Питання ліцензування — це мікрокосм нашого часу. У теорії все просто: лікар має право практикувати там, де перебуває пацієнт. На практиці — хаос, гідний середньовічних бюрократій. Мій знайомий адвокат торік розбирав справу, де італійський кардіолог консультував француза через американську платформу. Питання було банальним: яке право застосовувати, якщо щось піде не так? Відповідь тягнулася вісім місяців — сучасна версія судів інквізиції, де замість єресі судять юрисдикцію.

У США парадокс ще яскравіший: лікар не може консультувати жителя сусіднього штату без окремої ліцензії, навіть якщо їх розділяє лише умовна лінія на карті. У той же час у Європі, де кордони номінально розмиті, лікар теоретично може працювати по всьому ЄС. Теоретично. Реальність, як завжди, складніша: локальні правила, мовні бар’єри та бюрократична інерція створюють невидимі стіни там, де технології обіцяли свободу.

Приватність як нова релігія

Захист даних — це не просто технічна проблема, а філософська дилема. GDPR у Європі встановив стандарти, які здаються догмами цифрової ери, але навіть вони не врятували міланську клініку, коли хакери викрали дані 10 тисяч пацієнтів. Проблема? Персонал використовував однакові паролі. Людський фактор, як і тисячоліття тому, залишається слабкою ланкою в будь-якій системі.

У США під час пандемії лікарям дозволили консультувати через Zoom — платформу, створену для вебінарів, а не для медичних таємниць. Це якби в епоху Відродження лікарі передавали рецепти через міських глашатаїв. Деякі пацієнти в США, особливо з психічними розладами, уникали телеконсультацій через побоювання, що їхні особисті дані можуть потрапити до страхових компаній. Приватність у цифрову епоху стала не просто правом, а рідкісною розкішшю, доступною тим, хто може дозволити собі параною.

Європейська мрія: гарно на папері

ЄС мріє про гармонію в цифровій медицині. Проект MyHealth@EU обіцяє єдину систему, де дані пацієнтів подорожують вільніше, ніж самі люди. Естонія, як завжди, виглядає острівцем майбутнього: електронні рецепти, бездоганна цифрова інфраструктура. Але в Німеччині досі сперечаються, чи можна вважати відеоконсультацію "справжньою" медициною. Німецькі лікарі мають право консультувати онлайн лише тих, кого бачили офлайн, — архаїзм, який нагадує середньовічні гільдії, що захищали свої привілеї від нововведень.